Читати книгу - "Якщо кров тече"

двома листяно-зеленими «субару». «Це нічого не значить, — каже вона собі. — Ти думаєш те, що думаєш, тільки через те, що сталося в Техасі». Білл би назвав це синдромом синього «форда». Якщо купуєш синій «форд», казав він, то зненацька починаєш бачити сині «форди» скрізь. Але це не синій «форд», це зелена «субару». І вона не може наказати собі не думати.

Того дня Голлі не випадає подивитися Джона Закона. На той час як вона виходить з офісу, в неї з’явилося більше інформації, і вона стривожена.

5

Удома Голлі готує собі невеличку трапезу і за п’ятна­дцять хвилин забуває, якою та була. Вона дзвонить матері спитати, чи навідувала та дядька Генрі. Так, каже Шарлотта. Голлі питає, як дядькові ведеться. Він мало що розуміє, каже Шарлотта, але ніби обживається. Голлі гадки не має, чи це правда, тому що мати звикла маніпулювати її світоглядом, щоб вона дивилася на речі так, як матері хочеться.

— Він був би радий тебе побачити, — каже Шарлотта.

Голлі обіцяє поїхати, щойно зможе — можливо, на цих вихідних. Знаючи, що він назве її чужим іменем, бо він би радше побачився з Джейні. З тією, яку любив і завжди любитиме дужче, хоча Джейні шість років тому померла. Це не жаль до себе, це правда. Правду треба приймати.

— Правду треба приймати, — каже вона. — Треба, подобається вона чи ні.

Маючи це в думці, вона бере телефон і майже дзвонить Ралфові, а тоді знову спиняє себе. Нащо псувати йому відпочинок тільки тому, що вони вдвох купили в Техасі синій «форд» і тепер вона бачить їх скрізь?

А тоді вона розуміє, що їй не обов’язково говорити з ним, принаймні особисто. Вона бере телефон і пляшку імбирного елю й іде до кімнати з телевізором. Тут стіни з одного боку заставлені книжками, а з іншого — фільмами на дисках, усе впорядковано за алфавітом. Вона сідає в зручне глядацьке крісло, але замість того, щоб увімкнути широкий самсунгівський екран, запускає на телефоні додаток для запису звуку. Вона дивиться на нього кілька секунд, а тоді торкається великої червоної кнопки.

— Привіт, Ралфе, це я. Записую це чотирнадцятого грудня. Не знаю, чи ти це почуєш, бо коли те, про що я думаю, виявиться пустим — думаю, що так і станеться, — то я просто видалю запис. Але усна розповідь може допомогти мені, гм, очистити думки.

Вона тисне на паузу і думає, як почати.

— Ти, безперечно, пам’ятаєш, що сталося в печері, коли ми нарешті зустрілися з аутсайдером лице в лице. Він не звик, щоб його знаходили, так? І спитав, що змусило мене повірити. Я повірила через Брейді Гартсфілда, але аутсайдер не знав про Брейді. Він спитав, чи це тому, що я десь бачила таких як він. Пам’ятаєш його вигляд і звук голосу, коли він це питав? Я пам’ятаю. То було не просто зацікавлення, а жадоба. Він думав, що він такий один. Я теж так думала, мабуть, ми обоє так думали. Але, Ралфе, я починаю замислюватися, чи не може десь усе-таки бути ще один. Не точно такий, але схожий — як схожі, скажімо, собаки і вовки. Можливо, це просто синдром синього «форда», як колись казав мій старий друг Білл Годжес, але коли я права, то мушу з цим щось зробити. Правда ж?

Питання звучить печально, розгублено. Вона знову зупиняє запис, думаючи, чи не видалити останнє, але вирішує залишити як є. Печальна і розгублена — саме так вона зараз і почувається, а крім того, Ралф, певно, ніколи цього не почує.

Вона продовжує.

— Аутсайдеру потрібен був час на трансформацію. Поки він змінювався від подоби однієї людини до подоби іншої, минав період сплячки, кілька тижнів або місяців. Він носив цілий ланцюжок облич, що тягнувся в минуле на роки, або й століття. А цей… якщо я думаю правильно, він може змінюватися набагато швидше, і мені в це важко повірити. Іронія долі. Па­м’ятаєш, що я сказала тобі напередодні, перш ніж ми рушили на нашо­го злочинця? Що тобі треба відкласти вбік сформовані за все життя уявлення про дійсність? Що іншим можна й не вірити, але ти мусиш? Я сказала, що коли ти не віри­тимеш, то ми, певно, загинемо, і це дозволить аутсайдеру існувати далі, носити обличчя інших людей і змушувати їх брати на себе вину за загибель наступних дітей.

Вона хитає головою, навіть тихенько сміється.

— Я була наче ті масові проповідники, що закликають невірних звернутися до Ісуса, так? Але тепер уже я намагаюся не вірити. Намагаюся сказати собі, що в Голлі Ґібні параноя, що вона лякається тіні, як бувало, доки не з’явився Білл і не навчив мене бути хороброю.

Голлі глибоко вдихає.

— Чоловік, через якого я переймаюся, зветься Чарльз Ондовскі, хоч і скрізь називається Четом. Він телерепортер, і його профіль — він називає це «своєю парафією» — злочинність, громада і права споживачів. Він справді повідомляє про життя громади, події на зразок церемоній закладення першого каменя і найбільшого у світі гаражного розпродажу, а також про порушення прав споживачів: на його каналі у вечірніх новинах навіть є рубрика «Чет на сторожі». Але здебільшого він висвітлює злочини й нещастя. Трагедії. Смерть. Біль. І якщо все це не нагадує тобі аутсайдера, що вбив хлопчика у Флінт-Сіті й двох дівчаток в Огайо, то я буду дуже здивована. Насправді, просто вражена.

Вона зупиняє запис на стільки, щоб добре попити імбирного елю, — в горлі пересохло, наче в пустелі, — і випускає лункий відриг, від якого аж сама хихотить. Почуваючись трохи краще, Голлі торкається кнопки запису і закінчує звіт, як зробила б, розслідуючи будь-яку справу: пошук заставленого в борг транспорту, загубленого собаки, продавця машин, що привласнив тут шістсот, там вісімсот доларів. Робити це приємно. Як дезінфікувати рану, що почала не дуже сильно, але доволі тривожно червоніти.

15 грудня 2020 року

Коли Голлі прокидається наступного ранку, вона почувається новенькою, готовою до роботи, готовою залишити Чета Ондовскі й власні параноїдальні підозри позаду. Це Фройд чи Дороті Паркер колись сказали, що іноді сигара — це просто сигара? Хто б то не був, а іноді темна пляма коло рота репортера — це просто волосся або бруд, схожий на волосся. Ралф би так їй і сказав, якби почув її аудіозапис, чого майже напевне не станеться. Але запис своє зробив: виклавши все вголос, вона очистила голову. У цьому воно було схоже на терапевтичні сесії з Еллі. Бо коли Ондовскі й міг якось перетворитися на підривника Джорджа, а тоді знову на себе самого, нащо йому залишати частинку вусів Джорджа? Сама думка про це була сміховинна.

Або взяти зелену «субару». Так, вона належить Чету Ондовскі, Голлі певна. Вона взяла за належне, що вони з оператором (якого звати Фред Фінкель, знайти його було як пальцями клацнути, Джером не знадобився) їхали разом у фургоні, але то було припущення, а не висновок, а Голлі вірить, що хибними припущеннями вистелена дорога в пекло.

Тепер її розум відпочив, і вона розуміє, що рішення Ондовскі їхати окремо абсолютно логічне й цілком невинне. Він