Читати книгу - "Салимове Лігво"

  3

— …і я не зміг туди ввійти, — закінчив він. — Не міг. Я просидів у себе на ліжку майже чотири години. Потім я, неначе якийсь злодій, прокрався донизу і зателефонував вам. Що ви про це думаєте?

Бен вже був зняв із себе розп’яття; тепер він задумливо тицяв пальцем у мерехтливу купку делікатного ланцюжка. Була вже майже п’ята година і небо на сході рожевіло світанком. Поблякнув флуоресцентний плафон під стелею.

— Я думаю, нам краще піднятися нагору до вашої гостьової кімнати і подивитися. Це все, що я наразі можу придумати.

— Зараз, коли у вікно потрапляє світло, все це здається кошмаром якогось безумця, — тремтливо реготнув Метт. — Я сподіваюся, так і є. Я сподіваюся, Майк зараз спить собі, як дитя.

— Ну, то ходімо, подивимось.

Метт із зусиллям стиснув губи.

— Окей.

Він опустив погляд на стіл, а потім запитально подивився на Бена.

— Звичайно, — кивнув Бен і навісив розп’яття Метту на шию.

— З ним я дійсно якось краще почуваюся, — ніяково засміявся той. — Як ви вважаєте, мені дозволять залишити його на собі, коли мене повезуть до Аґасти?[156]

Бен спитав:

— Хочете взяти револьвер?

— Ні, гадаю, ні. Бо як засуну його за пояс, то відстрелю собі яйця.

Вони вирушили вгору сходами, Бен попереду. Нагорі в обидва боки розходився короткий коридор. В одному його кінці були відчинені двері Меттової спальні, потік блідого світла лампи виливався на помаранчеву килимову доріжку.

— Це в іншому кінці, — сказав Метт.

Бен пройшов коридором і зупинився перед дверима гостьової кімнати. Він не повірив у ту монструозність, яку мав на увазі Метт, та однак усвідомив, що його затопило хвилею найчорнішого страху, якого він навряд чи бодай-колись знавав.

Відчиниш двері, а він там висить зі сволока. З обличчям набряклим, роздутим, чорним, а потім очі розплющуються, розпухають в очницях, проте вони БАЧАТЬ тебе і радіють, що ти прийшов…

Цей спогад майже суцільно збурив увесь той чуттєвий досвід, і на якусь мить цієї тотальності Метта паралізувало. Він навіть відчув запах тиньку і дикий дух гніздовищ тварин. Йому здалося, що ці прості лаковані двері гостьової кімнати Метта Бьорка стоять між ним і всіма таємницями пекла.

Потім він повернув ручку і штовхнув двері досередини. Метт тулився біля його плеча, він міцно тримав Євине розп’яття.

Вікно гостьової кімнати дивилося прямо на схід, де лише щойно над обрієм з’явилася верхня дужка сонця. Перші ясні промені сяяли просто крізь вікно, виокремлюючи кілька золотистих цяток, що спускалися снопиком до білого лляного простирадла, натягнутого Майком Раєрсоном собі на груди.

Бен подивися на Метта й кивнув.

— З ним усе гаразд, — прошепотів він. — Спить.

Метт промовив безживно:

— Вікно відчинене. Воно було зачинене й замкнуте. Я перед цим перевіряв.

Бенові очі зосередилися на верхньому краї бездоганно випраного простирадла, яке покривало Майка. Там виднілася єдина крихітна, висохла до бордового кольору, краплина крові.

— Я не думаю, що він дихає, — сказав Метт.

Бен ступив два кроки вперед і зупинився.

— Майку? Майк Раєрсон. Прокидайся, Майку!

Жодної реакції. Майкові вії лежали цнотливо заплющеними. На лобі в нього вільно розсипалося скуйовджене волосся, і Бен подумав, що в цьому першому делікатному світлі він більш ніж гарний; він був зараз красивий, як профіль якоїсь грецької статуї. Легка рожевість квітла на його щоках, а на тілі не вбачалося жодної смертельної блідості, про яку згадував Метт, — тільки тони здорової шкіри.

— Звісно ж, він дихає, — дещо дратівливо промовив Бен. — Просто міцно спить. Майку, — простягнув він руку і легенько струснув Раєрсона.

Майкова ліва рука, яка вільно лежала поперек його грудей, в’яло впала збоку від ліжка, протатакавши кісточками пальців об підлогу, неначе просячи дозволу ввійти.

Підступив ближче Метт і підняв цю в’ялу руку. Свій вказівний палець він притис до її зап’ястя.

— Немає пульсу.

Він почав її відпускати, згадав той неприємний стукіт пальців об підлогу і поклав руку Майку Раєрсону на груди. Вона знову почала було сповзати і він повернув її назад, притиснувши щільніше, з гримасою.

Бен не міг у таке повірити. Він спить, мусить-бо. Добрий колір шкіри, явна піддатливість м’язів, губи напіврозтулені, немов щоби втягувати повітря… його затопило нереальністю. Він приклався зап’ястком до Раєрсонового плеча і переконався, що шкіра в того прохолодна. Наслинивши собі пальця, він потримав його перед тими напіврозтуленими губами. Нічого. Ані пушинки дихання.

Вони з Меттом перезирнулись.

— Рубці на шиї? — запитав Метт.

Бен узявся пальцями за підборіддя Майка і почав його делікатно повертати, поки щока не лягла на подушку. Ці маніпуляції зрушили ліву руку, і кісточки пальців знову стукнули об підлогу.

Не було ніяких рубців у Майка Раєрсона на шиї.

  4

Вони знову сиділи за кухонним столом. Було 5:35 ранку. Вони чули мукання Ґріффенових корів, яких випускали на східне пасовище під пагорбом, поза тією смугою чагарника з підліском, що затуляла від очей Теґґартів Ручай.

— Згідно з фольклорними переказами, сліди зникають, — раптом промовив Метт. — Коли жертва помирає, сліди зникають.

— Я це знаю, — сказав Бен. Він пам’ятав це з «Дракули» Стокера і фільмів студії «Молот», у яких грав Крістофер Лі[157].

— Ми мусимо осиковим кілком пробити його серце.

— Подумайте краще, — сказав Бен і відсьорбнув кави. — Таке було б збіса важко пояснити присяжним коронерського суду[158]. Щонайменше, ви підете до в’язниці за наругу з трупа. А ще імовірніше — в дурку.

— Ви вважаєте мене божевільним? — тихо запитав Метт.

Без жодного помітного вагання Бен відповів:

— Ні.

— Ви вірите мені щодо тих міток?

— Не знаю. Гадаю, що мушу. Навіщо б вам мені брехати? Я не вбачаю для вас жодної вигоди в такій брехні. Можу припустити, що ви б брехали, якби самі його вбили.

— Тоді, можливо, я це й зробив, — сказав Метт, вдивляючись у нього.

— Є три речі, які цьому суперечать. Перша: який у вас мотив? Вибачте мені, Метте, але ви занадто старий, щоби вас дуже добре спонукали такі класичні речі, як ревнощі або гроші. По-друге, яким ви скористалися методом? Якщо це була отрута, то він, мабуть, помер дуже легко. Він вочевидь виглядає достатньо сумирним. А це зразу ж виключає більшість доступних отрут.

— А який у вас третій довід?

— Жоден вбивця при здоровому глузді не вигадував би для прикриття заподіяного ним таку, як оце у вас, історію. Це було би безумством.

— Ми продовжуємо повертатися до мого психічного здоров’я, — зітхнув Метт. — Я знав, що так і буде.

— Я не вважаю вас божевільним, — сказав Бен, злегка наголосивши на першому слові. — Ви здаєтеся достатньо раціональним.

— Проте ви ж не лікар, авжеж? — перепитав Метт. — А божевільні люди інколи здатні надзвичайно добре імітувати розсудливість.

Бен погодився:

— То до чого це нас підводить?

— Ні до чого.

— Ні. Ні ви, ні я не можемо цього собі дозволити, оскільки там нагорі лежить мертва людина і дуже скоро це треба буде пояснювати. Що сталося, захоче