Читати книгу - "Салимове Лігво"

З нього вирвався тріпотливий стогін, і він затулив собі долонями обличчя.

Я не можу. Мені страшно.

Він не зміг би постати, навіть якби почала обертатися мідна ручка його власних дверей. Його паралізувало страхом, він дико картав себе за те, що взагалі поїхав цього вечора до Делла.

Мені страшно.

І в цій жахливій, важкій мовчазності будинку, сидячи на своєму ліжку зі схованим у долонях обличчям, він почув тоненький, милий, злобний дитячий сміх

… а тоді звуки смоктання.

Частина друга. Імператор Морозива

Імператор Морозива

Погукайте крутильника великих сигар, отого,

М’язистого, і припросіть його, хай сколочує

В кухонних чашах хтиві вершки,

Хай дівки собі тиняються в сукнях отих,

Які їм любо носити, і хлопці нехай

Приносять квіти в старих газетах.

Хай фінал не здається загрозливим.

Імператор єдиний — Імператор Морозива.

Дістаньте з отого комода соснового,

В якого брак трьох скляних ручок, оте покривало,

На якім вона колись вишила трьох голубків,

І накрийте ним її так, щоб сховати обличчя.

А якщо стирчатимуть її мозолисті ступні, то й нехай.

Буде видно, як вона змерзла, як заніміла.

Нехай лампи промінь світить упрост, а не вбік зіва.

Імператор єдиний — Імператор Морозива.

Воллес Стівенс[154]

У цій колоні

Є діра. Чи бачиш ти

Королеву Мертвих?

Джордж Сеферіс

Розділ восьмий. Бен (ІІІ)

  1

Цей грюкіт тривав, мабуть, уже доволі довго, здавалося, відлунюючи з далечіні проспектів сну, поки Бен повільно виборсувався до тями. Надворі було темно, але, перевернувшись узяти й піднести собі до очей годинник, він збив його на підлогу. Він почувався дезорієнтованим і наляканим.

— Хто там? — гукнув він.

— Це Єва, містере Міерзе. Вас кличуть до телефону.

Він встав, натягнув штани і з голими грудьми відчинив двері. Єва Міллер стояла в білому махровому халаті, з обличчям, сповненим гальмівної вразливості людини, яка ще на дві п’ятих залишається сонною. Вони дивилися одне на одного безцеремонно, і Бен подумав: «Хтось захворів? Хтось помер?»

— Міжміський?

— Ні, це Метью Бьорк.

Почуте не дало полегшення, як мусило б.

— Котра зараз година?

— Початок на п’яту. Голос у містера Бьорка вельми стривожений.

Бен зійшов донизу і взяв телефонну слухавку.

— Метте, це Бен.

Метт засапано дихав у слухавку, його віддихи звучали короткими, різкими хрипами.

— Ви можете приїхати, Бене? Зараз же?

— Так, гаразд. У чому річ? Ви захворіли?

— Не по телефону. Просто приїздіть.

— За десять хвилин.

— Бене?

—Так?

— У вас є розп’яття? Чи медальйон Святого Христофора?[155] Що-небудь таке?

— Дідько, ні. Я ж… тобто був… баптист.

— Гаразд. Швидше приїздіть.

Бен повісив слухавку й притьмом вирушив нагору. Єва стояла, спираючись рукою на балясину, з обличчям, спов­неним занепокоєння й нерішучості: з одного боку, бажаючи знати, а з другого — не бажаючи втручатися в справи свого пожильця.

— Містер Бьорк захворів, містере Міерзе?

— Сказав, що ні. Він просто попрохав мене… Скажіть, ви часом не католичка?

— Мій чоловік був.

— У вас є розп’яття, чи вервиця, чи медальйон Святого Христофора?

— Ну… у спальні є розп’яття мого чоловіка… я могла б…

— Так, якщо можна.

Човгаючи хутряними капцями, Єва по вицвілій килимовій доріжці вирушила коридором. Бен зайшов до своєї кімнати, надягнув учорашню сорочку і встромив босі ступні в лофери. Коли він знову вийшов, біля дверей уже стояла Єва, тримаючи розп’яття. Воно вловлювало світло, віддзеркалюючи його тьмяним сріблом.

— Дякую вам, — сказав Бен, беручись за хрест.

— Це містер Бьорк попросив вас?

— Так, він.

Вона нахмурилася, тепер уже не така сонна.

— Він не католик. Я не вірю, що він ходить до церкви.

— Він мені не пояснював.

— О, — кивнула вона, зображуючи розуміння, і віддала йому розп’яття. — Акуратно з ним, будь ласка. Воно для мене багато значить.

— Я розумію. Буду акуратним.

— Я сподіваюся, з містером Бьорком все гаразд. Він гарна людина.

Бен спустився вниз і вийшов на ґанок. Він не міг, тримаючи розп’яття, одночасно ритися, нашукуючи ключі від машини, але замість того, щоби просто перекласти хрест із правої руки в ліву, він повісив його собі на шию. Срібло затишно сковзнуло йому по сорочці, і, сідаючи до машини, Бен навряд чи усвідомлював, що почувається втішеним.

  2

На нижньому поверсі будинку Метта світились усі вікна, і коли, завертаючи на заїзд, Бен мазнув фарами по фасаду, Метт відчинив двері й чекав на нього.

Бен пішов доріжкою, готовий майже до всього, проте обличчя Метта все одно його шокувало. Воно було смертельно блідим, з тремтячими губами. Здавалося, його вирячені очі й не зморгнуть.

— Ходімо до кухні, — сказав він.

Бен ступив у дім, і напівсвітло там ураз впіймало хрест, що лежав на його грудях.

— Ви таки принесли.

— Це річ Єви Міллер. Що сталося?

Метт повторив:

— У кухні.

Коли вони минали сходи, які вели на другий поверх, він поглянув угору й заразом начебто відсахнувся.

Кухонний стіл, за яким вони їли спагеті, зараз стояв порожнім, за винятком трьох речей, дві з яких були звичайними: чашка кави, старомодна Біблія із застібкою та револьвер .38 калібру.

— Отже, що сталося, Метте? Вигляд у вас жахливий.

— А може, мені все те наснилося, але, дякувати Богу, ви тут, — підхопив він револьвер і зараз нервово крутив його в руках.

— Розкажіть мені. І припиніть гратися з отою штукою. Він заряджений?

Метт поклав револьвер і п’ятірнею скуйовдив собі волосся.

— Так, заряджений. Хоча не думаю, щоб від нього була б якась користь… хіба що самому мені скористатися ним проти себе.

Він реготнув скреготливим, нездоровим сміхом, неначе залізом по склу.

— Припиніть отаке.

Різкість цього тону зламала той чудернацький, застиглий вираз у його очах. Він струснув головою, не так, як, буває, виказують своє заперечення люди, а як ото струшуються деякі звірі, виходячи з холодної води.

— Там, нагорі, мертва людина, — сказав він.

— Хто?

— Майк Раєрсон. Він працює на місто. Доглядачем громадських місцин.

— Ви впевнені, що він мертвий?

— Нутром відчуваю, хоча я навіть не зазирав туди, щоб подивитись на нього. Не наважився. Тому що, з іншого погляду, він може бути зовсім не мертвим.

— Метте, ви говорите щось геть без сенсу.

— Ви ж не думаєте, ніби я сам цього не розумію? Я проказую дурниці і думки в мене божевільні. Але крім вас, звернутися мені не було до кого. В усьому Салимовому Лігві ви єдина людина, яка здатна… здатна…

Він потрусив головою і розпочав знову:

— Ми балакали про Денні Ґліка.

— Так.

— І про те, що він міг померти від злоякісної анемії… чи як назвали б це наші дідусі, «просто змарнів і скапнув».

— Так.

— Ховав його Майк. І Майк же був знайшов собаку Віна П’юрінтона, насадженого на ворота цвинтаря Злагідний Пагорб. Учора ввечері