Читати книгу - "Салимове Лігво"

Його пальці на столі кружляли по старих пивних колах.

— Перед тим як лягати, мені стало страшно. Точно, як ото малій дитині страшно Алламагусалума. Я обійшов хату і перевірив, чи всі вікна замкнені. І спати ліг з усюди ввімкнутим світлом.

— А вчора зранку?

— Гммм? Ні… вчора прокинувся тільки о дев’ятій вечора.

Він знову видав те шелесливе хихотіння.

— Пам’ятаю, я ще подумав, якщо так і далі буде, я спатиму безпросипно. А це ж саме те, що роблять мертві.

Метт тривожно його роздивлявся. Підвівся Флойд Тіббітс, вкинув четвертак у джукбокс і почав тикати кнопки пісень

— Дивно, — сказав Майк. — Коли я прокинувся, вікно в моїй спальні було відчинене. Мабуть, я сам його відчинив. Мені наснився сон… хтось стоїть за вікном і я встаю… встаю, щоб його впустити. Як ото встають, щоб впустити старого друга, котрий змерз… або зголоднів.

— Хто це був?

— То ж був лише сон, містере Бьорку.

— Але в тому сні хто це був?

— Я не знаю. Я хотів було спробувати щось з’їсти, але від самої думки про це мені схотілось ригати.

— Що ти робив?

— Я дивився телевізор, поки не кінчився Джонні Карсон[151]. Мені стало значно краще. Потім я ліг спати.

— Вікна ти замикав?

— Ні.

— І проспав увесь день?

— Я прокинувся на заході сонця.

— Слабкий?

— Хочу от розібратись, — провів він собі рукою по обличчю. — Я почуваюся таким розбитим! — вигукнув він якимсь ламким голосом. — Це просто грип чи щось таке подібне, правда, містере Бьорку? Насправді я не дуже хворий, правда ж?

— Я не знаю, — сказав Метт.

— Я думав, кілька кухлів пива мене збадьорять, але я не можу цього пити. Я зробив один ковток і мало не вдавився. Той минулий тиждень… все це здається поганим сном. І мені страшно. Мені жахливо страшно.

Майк затулив обличчя долонями з тонкими пальцями, і Метт побачив, що він плаче.

— Майку?

Без відповіді.

— Майку. — Він делікатно прибрав руки Майка з його обличчя. — Я хочу, щоб ти сьогодні поїхав ночувати до мене. Я хочу, щоби ти спав у мене в гостьовій кімнаті. Ти це зробиш?

— Гаразд. Мені однаково.

Він витер рукавом собі очі з летаргічною повільністю.

— А завтра я хочу, щоб ти поїхав зі мною до лікаря Коді.

— Гаразд.

— Тоді ходімо. Поїдемо.

Йому майнула думка подзвонити Бену Міерзу, але він цього не зробив.

  4

Коли Метт постукав у двері, Майк Раєрсон відповів:

— Заходьте.

Метт увійшов з піжамою.

— Воно буде трохи завеликим…

— Дякую, містере Бьорку. Я сплю просто в нижній білизні.

Він стояв у трусах, і Метт побачив, яке жахливо бліде в нього все тіло. І ребра в нього видавалися дугастими борознами.

— Поверни голову, Майку. У цей бік.

Майк покірно повернув голову.

— Майку, звідки в тебе взялися ці рубці?

Майкова рука торкнулася його горла збоку під нижньою щелепою.

— Я не знаю.

Метт завагався. Потім підійшов до вікна. Засувка була надійно зафіксована, але він однаково поклацав нею туди-сюди своїми спантеличеними руками. Знадвору на шибку важко тисла пітьма.

— Погукай мене вночі, якщо тобі буде щось треба. Будь-що. Навіть якщо тобі просто щось погане насниться. Ти це зробиш, Майку?

— Так.

— Я серйозно кажу. Будь-що. Я тут поряд по коридору.

— Я погукаю.

Зволікаючи, відчуваючи, що він мусив би ще дещо зробити, Метт зрештою вийшов з кімнати.

  5

Сам він так і не заснув, і єдине, що утримувало його від дзвінка Бену Міерзу, це розуміння, що у Єви зараз усі сплять. У пансіоні повно літніх людей, і коли пізно вночі дзвонив телефон, це означало, що хтось помер.

Він лежав у неспокої, дивлячись, як флуоресцентні стрілки годинника пересуваються від одинадцятої тридцяти до дванадцятої. Дім стояв неприродно мовчазним — можливо, тому що його вуха були свідомо налаштовані на те, щоб вловлювати найлегший звук. Дім був старий, міцно збудований, і його стогони осідання здебільшого бозна-коли припинилися. Не було жодних звуків, окрім цокотіння годинника та слабеньких подувів вітру надворі. Жодні машини не проїжджали ночами дорогою Теґґартів Ручай у будні.

Те, що ти думаєш, божевілля.

Але крок по кроку він був змушений повернутися до первинного припущення. Звичайно, як людині начитаній, це було першим, що прийшло йому в голову, коли Джиммі Коді коротко описав діагноз Денні Ґліка. Вони з Коді тоді разом з цього посміялися. Можливо, це йому кара за той сміх.

Подряпини? Ті цятки не подряпини. То проколи.

Декого вчили, що такого не може існувати; що такі історії, як «Кристабель» Колриджа або та лячна казка Брема Стокера — то лише викрутаси і виверти фантазії[152]. Звісно, монстри існують — це ті люди, що тримають пальці на термоядерних кнопках у шести країнах, це терористи, які захоплюють літаки, це масові вбивці та садисти-ґвалтівники дітей. Але не таке. Дехто це точно знає. Знак диявола на жіночих грудях — то просто родимка; той чоловік, що повернувся з мертвих і в поховальних покровах постав перед дверима своєї дружини, просто страждав на локомоторну атаксію[153], хокало, що белькоче й вовтузиться в кутку дитячої спальні — всього лише купка ковдр. Деякі каноніки проголосили, що навіть Бог, цей поважний білий чародій, уже помер.

Він був майже дощенту знекровлений.

Ні звуку з того кінця коридору. Метт подумав:

«А сам Майк спить, як той камінь». Ну, а чому ні? Навіщо ж іще він запросив його до себе додому, як не для доброго нічного сну, не… не збурюваного кошмарами?

Він виліз із ліжка, ввімкнув лампу і пішов до вікна. Звідси можна було побачити гребінь даху Дому Марстена, запушений памороззю місячного сяйва.

Мені страшно.

Але насправді ще гірше; він на смерть переляканий. Його розум перебіг старовинними засобами захисту від неназиваної немочі: часник, опрісноки і свята вода, розп’яття, троянда, текуча вода. Він не мав жодних святинь. Він був позацерковним методистом і приватно вважав, що Джон Ґроґґінс — це гівнюк західного світу.

Єдина релігійна річ у його хаті…

Мляво, але ясно чутно в мовчазному будинку прозвучали слова, промовлені голосом Майка Раєрсона, промовлені з мертвотною інтонацією сплячого:

— Так. Увійдіть.

Метту перехопило дух, потім він видихнув беззвучним скриком. Він відчув, як його млоїть від страху. Здалося, що живіт у нього обернувся на свинець. Підтягнулися вгору яєчка. Що це, во ім’я Боже, щойно було запрошено ввійти до його дому?

Скрадливо, звук відвертання засувки на вікні гостьової кімнати. Потім те рипіння дерева проти дерева, коли піднімається рама вікна.

Він міг спуститися на перший поверх. Побігти, дістати Біблію з комода у їдальні. Бігом повернутись нагору, розчахнути двері гостьової кімнати, високо тримаючи Біблію:

Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого я наказую тобі піти геть…

Але хто це там зараз?

«Погукай мене вночі, якщо тобі буде щось треба».

Але я не можу, Майку. Я стара людина. Мені страшно.

Ніч вдерлася в його мозок і перетворила його на цирк страхітливих образів, які то витанцьовували з тіней, то ховалися в них. Білі