Читати книгу - "Омріяний Рим"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Усім нам відомо про ранні культурні й філософські здобутки ісламського світу, ми знаємо, як халіфат оберігав і трактував праці Арістотеля та як мусульманські мудреці шанували його як найпершого «хакіма» (медика), при цьому на Заході про нього давним-давно забули. Безперечно, араби дали нам алгебру й систему числення. Дехто навіть твердить, що, якби мусульмани скористалися своїм флотом і перетнули Атлантику, світова історія пішла б зовсім по-іншому. 711 року мусульманський завойовник Іспанії Джабаль Аль-Тарік, чиїм іменем названий Гібралтар, завів свого коня у воду Атлантичного океану, вигукуючи:
— Невідома земле на заході, якби ж я міг дійти до тебе, то навернув би тебе в істинну віру!
А тепер уявіть, що було б, якби це дійсно сталося.
Одначе сталося зовсім не так. Християнська Європа знову розцвіла й захопила Новий світ. Протестантська трудова етика породила буржуазію, капіталізм, лібералізм, демократію й систему позик під відсоток, життєво необхідну для капіталістичного світу, проте, ясна річ, заборонену в ісламі. Турків поступово витіснили із Західної Європи, відступаючи вони лишили по собі кілька мусульманських анклавів, наприклад, Боснію й Албанію. Що далі відкочувався мусульманський світ, то більше озлобленості та розчарування нагромаджувалось у ньому, тому причиною майже кожного глобального військового конфлікту в сучасному світі — від Боснії до Палестини, від Іраку до Кашміру — є, у певному сенсі, образа, яку зачаїли мусульмани.
Постає запитання, як нам бути зараз. Хтось скаже, що варто заохочувати мусульманський світ до відокремлення релігії від політики — церкви від держави, — що стало основоположною причиною злету Заходу. Одначе слід визнати, що будь-які намагання «поширити демократію» та пропагувати «західні цінності» доволі переконливо дискредитували події в Іраку. І ми вже точно не досягнемо нічого й не зробимо нічого доброго, якщо й далі відштовхуватимемо мусульман, бідкаючись через їхні чужі цінності. Окрім усього іншого, з нашого боку це ще й лицемірство, бо ж мусульмани — це не якісь там інопланетяни.
Усе, що найбільше нас шокує в ісламі: сексизм, кардинальне неприйняття альтернативного погляду, покарання за єресь і богохульство, нескінченні тиради про пекло та шайтана, знищення творів мистецтва, нелюдські страти, — було й у християнській Європі. Ще не так давно ми самі палили книжки та єретиків.
Ми здригаємося від законів Шаріату, обезголовлення й каменування. А як же Хрестові походи, огидну жорстокість яких забуваємо в цій суперечці? Як же візантійська імператриця Ірина (797–802), яка осліпила власного сина? Або послухайте Анну Комніну, візантійську принцесу XII ст., яку ми вже згадували трохи раніше. Відчуйте той моторошний захват, з яким вона описує, як її батько спалив очільника богомильської єресі Василія. Сторінка за сторінкою вона описує муки бідолахи, страх, із яким він дивився на велетенське багаття, що розклав на іподромі її батько, і як смикав руками й ногами від жаху. Спершу з нього зняли овечу загортку і, поки вона горіла, прилюдно висміяли. Відтак лише через те, що Василій повівся так безрозсудно, що наважився засумніватися в божественності Ісуса, цього переляканого єретика схопили й кинули у вогонь. Добра християнка Анна зазначає, що це один із найбільших «тріумфів» її батька: «Негідника охопило таке сильне полум’я, що не відчувалося ніякого особливого запаху й не було видно нічого незвичайного, крім тоненької цівочки диму, що струмувала вгору із центру багаття». Ну хіба християнство не прекрасне?
До речі, а чи не кривить душею Бенедикт, цитуючи бідолашного передпередостаннього візантійського імператора Мануїла II? Так, турки дійсно стояли коло брами міста. Так, Мануїлові справді загрожував войовничий іслам. Щоправда, Папа Бенедикт дуже вигідно забув один цікавий факт: поставити Візантію навколішки допоміг один з його попередників.
Причиною фатальної слабкості Візантії за правління Палеологів став Четвертий хрестовий похід, ініційований Папою Іннокентієм III 1204 року. Коли по дорозі хрестоносці виявили, що в них закінчуються гроші, то звернули в Константинополь і по-зрадницькому вчинили там жахливий погром і різанину.
Ті прекрасні римські скакуни, що їх, як вважають, Костянтин зняв із тріумфальної арки Траяна й установив на іподромі, де вони тепер? Ну ж бо, напружте пам’ять, ви їх точно десь бачили. Саме так, вони стоять на невеличкому відгалуженні площі Святого Марка. Першими розграбували Константинополь і вкрали його скарби зовсім не турки-мусульмани, а європейці-християни. Імперія Мануїла почала занепадати через те, що зазнала важкого, хоч і недбалого удару від одного з попередників Бенедикта, намісника Христа на землі. Папу Інокентія зовсім не виправдовує те, що він пізніше дуже пошкодував через наслідки, і навіть те, що хрестоносці вийшли з-під його контролю.
Цей факт ми забуваємо сьогодні, бо забувати його нам зручно. Так легше розглядати історію крізь призму «нас» і «їх», «Сходу і Заходу», «мусульманства та християнства». Це те саме протиставлення між цивілізацією і варварством, тобто між римлянами в тогах і дикунами в штанях, яке свого часу послугувало для створення почуття єдності й приналежності до Римської імперії. Редактор будь-якої газети скаже вам, що навіть заголовок з найменшим натяком на ісламофобію збільшить продажі. Те саме працює й для політиків, спраглих голосів виборців, і для духівництва, яке воліє повернути парафіян у церкви. Однак нічого в них не вийде, чи не так?
Нам потрібне примирення, а не розбрат. Нам потрібна взаємодія, а не розмежування. У сучасному трактуванні ісламу досі є чимало ганебного: обурлива заборона будувати християнські церкви в мусульманських країнах, бридка відсутність гумору, коли справа стосується зображень Пророка, і взагалі та загальна атмосфера загрози, жорстокості й ірраціональності, яку цілком справедливо зауважив Бенедикт.
Ми маємо набратися мужності й спитати себе, посилаючись на головну тезу промови Папи Бенедикта в Реґенсбурзі: чи християнство справді розсудливіше й раціональніше. Чому Василія Богомила вкинули у вогонь на іподромі? Бо він, як і багато хто з часів Христа на землі, не міг прийняти головну ідею християнства. Як аріани, копти, як більшість єпископів сучасної англіканської церкви, цей чоловік сумнівався в божественності Христа, не вірив, що народжений від земної жінки Ісус міг бути водночас Богом І людиною. Богомильський єретик відмовлявся назвати Марію Θεοτόκος (Богородицею), за що його й спалили.
Саме в цьому й полягає головна відмінність ісламу від християнства. Ісус був чудовою людиною та прекрасним учителем, але в Корані сказано, що з нього такий самий Бог, як і з Магомета. Отже, на відміну від християнства, іслам уникає будь-яких дражливих питань біології, пояснених у романах на кшталт «Коду да Вінчі».
Хай історія інкарнації Бога в особі Христа й вселяє трепет, та вона не надто раціональна. Скоріше навпаки, адже стверджувати, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Омріяний Рим», після закриття браузера.