Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти благав про допомогу, — троль сидів біля багаття дивлячись на пораненого смертного чоловіка, в якого зовсім не було страху. — Що ти готовий віддати на заміну?
Івар грівся біля дивного зеленого багаття, він не відчував ні втоми, ні болю, здавалося, що все його тіло було вилікуваним, хоча рани все ще лишалися на ньому.
— Це ж магія? — запитав чоловік, дивлячись на свої руки. — Я не відчуваю болю.
— Магія, — підтвердив троль. — Моє полум’я особливе. Доки ти мій гість, тобі ніхто і ніщо не зашкодить.
— Ніколи не зустрічав троля.
— Я не простий троль, — поправив його істота. — Один із останніх гірських, в кому тече кров кам’яних йотунів, — чудовисько вихвалялося своїм походженням, якого смертна людина не розуміла. — Як твоє ім’я?
— Івар.
— Я – Вельзан, гірський троль, володар тутешніх земель. Смертна людина Івар, на що ти готовий піти, аби себе врятувати?
В холодних янтарних очах троля з’явилися іскри, він із зацікавленням споглядав за своїм гостем. Люди часто заходили в його печеру, і якщо більша частина істот відразу вбивала незваних відвідувачів, то для тролів це була своєрідна розвага. Вони обожнювали вводити людей в оману, отримуючи набагато більше ніж просто їхню життєву енергію.
— Все, якщо ризик вартий успіху.
Вельзан гучно зареготав, коли зрозумів, що до нього завітав справжнісінький скарб. Для троля Івар був не просто смертною людиною, однієї його відповіді стало достатньо, що він зрозумів, що знайшов відповідну людину.
— Мені подобається як ти міркуєш, — знову весело зареготав троль. — Тільки от не розумію, Іваре ти відважний, чи несповна розуму.
— Одне іншому не заважає, — чоловік був відважним, але його дії інколи справді були на межі нерозсудливості.
Навіть зараз сидячи біля теплого багаття в компанії велетенської істоти, Івар не почував себе загнаним в кут, чи навпаки, божевільним. Решта людей переставали вірити в надприродне, не говорячи про істот, яким раніше поклонялися.
— Дарунок від мене приймеш?
— Від тролів не можна приймати нічого, — зауважив Івар. — Всі ваші дарунки прокляті.
— І то правда, — погодився Вельзан не приховуючи правди. — Все, що ми даємо вам смертним людям, справді прокляте. І все ж мій дарунок особливий, — троль протягує свою величезну руку до Івара, розкриваючи буквально перед його обличчям.
— Прикраса?
— Незвична прикраса. Арюмор, — із захватом промовляє троль, дивлячись на підвіску та ланцюжок, що мерехтить у світлі багаття. — Це особлива прикраса, яка дає своєму господареві особливі здібності.
— Здібності, — повторив Івар, який не міг відірвати погляду від ланцюжка, заворожено дивлячись лише на нього. — Що в ньому такого особливого? — він намагався не видати свого захвату й того дивного відчуття, яке в ньому переверталося змушуючи прийняти проклятий дарунок.
— З ним, ти зможеш бути завжди в безпеці й бачити всіх істот, які приховують свою сутність.
Вельзан не став говорити, що здібність підвіска дає, але взамін її здібностям плата завелика для смертної людини. Не став троль й говорити те, що ланцюжок з підвіскою були не просто прикрасою, а й ключем, який потрібно було знищити.
— Це справді проклятий дарунок? — уточнив Івар беручи ланцюжок закривавленою рукою.
— Дивлячись, що саме для тебе прокляття, — троль весело реготнув, коли смертна людина надягнула підвіску на шию.
— Це ніби подарунок на моє двадцятип’ятиріччя, — Івар все ще не в змозі відірвати погляду від прикраси, міцно тримаючи його рукою.
— Ба більше, з цим, жодна істота доки ти на цих землях не чіпатиме тебе та є одна умова.
Тоді Івар не звертав уваги на деталі, не звернув він й на те, що здібність яку дарувала прикраса не була хорошою. Івар навіть не зрозумів як саме він покинув печеру троля, і чому його пам'ять забула все, що з ним там відбулося. Вельзан зітер смертній людині пам'ять про їхню зустріч, тримаючи надію, що підвіска вб’є свого хазяїна, й залишившись без нього само знищиться.
«Ключ має бути знищеним!»
***
Владислав приходить до тями і його дивує той факт, що смертна дівчина в його кімнаті. Вона стоїть вся розгублена, мов її спіймали за чимось не законним, а ще в її руках таця із мискою яка наповнена бинтами.
— Я змінювала тобі компрес, — пояснила Яна, коли погляд Владислава затримався на таці. — Твої рани вже затягнулися.
— Я знаю, — сухо він відповів та підвівся з ліжка.
Левіна відразу відвернула голову, так, мов до цього вона зовсім не бачила його напівоголеного, і це не вона знімала з нього верхній одяг, щоб зашити та промити рану.
— Тобі краще?
— Я відновився. Де Сильвестр?
— Внизу. Він оглядає сховище, сказав, мені туди не можна.
— Не можна, — підтвердив Роріксон. — Навіщо ти все це робила?
— Не зрозуміла, — Яна кілька разів кліпнула, справді не розуміючи Владислава, який прокинувся не в гуморі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Арюмор, Аліна Скінтей», після закриття браузера.