Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Я направив човен в зарості, вибравши місце, котре здалося мені найбільш придатним для сховку. Судячи по кількості дерев, а саме поодинокої верби та вільхи, верхівки яких виднілися над волотями і булавами очеретів, суші там зовсім трохи. Відповідно, не повинно привернути до себе уваги шукачів.

Човен протиснувся крізь густу поросль і з розгону виповз носом на топкий берег.

— О-о... Не розгулятися.

Острівець виявився навіть меншим, ніж я думав. Приблизно, як кухня в малогабаритній квартирі. Два на два з половиною метри. Якщо не менше. Тільки замість газової плитки — кряжиста, одному не обхопити, стара верба. А там де зазвичай ставлять холодильник — виросла струнка вільха. Чистої суші — вузький прохід між деревами. Та й та підозріло м'яка. Потикав веслом, перевіряючи. Поки ще є час і не пізно змінити укриття. Ні, не трясовина, але водою просякнута, як губка. Під ногами не провалиться, але ні сісти, ні полежати, як на пляжі, не вдасться.

Що ж, тим краще. Козакам, які добре знають плавні навколо Січі, це місце теж має бути відоме. І шукати тут втікачів вони стануть в останню чергу. Якщо взагалі надумають зазирнути.

— Гм, а взагалі-то, досить непогане містечко, — я склав весла в човен і начепив на обличчя найширшу посмішку. — Певен, що нікому й на гадку не спаде шукати нас тут. Як вважаєш, Олесю?

На жаль, саме у цей час запас самовладання у дівчини остаточно закінчився, і замість відповіді вона голосно схлипнула, закриваючи обличчя руками.

— Ну, поплач, поплач... — я накинув на плечі Олесі свитку і виліз із човна. Зараз її краще не чіпати...

Під ногами очікувано захлюпало і зачавкало. Але не засмоктувало. Мабуть, кореневища дерев переплелися і створили основу, на якій і скупчився намитий паводками ґрунт, скріплений густим дерном.

Добре що зараз розпал літа, навесні і восени рівень води вищий, острівець ховається, і було б зовсім не затишно.

Але і без приємною знахідки не обійшлося. Стара верба виявилася геть полою усередині. Ідеальне місце для розведення невеликого багаття, щоб дим не тільки не побачили, але і не відчули, навіть пропливаючи поблизу. Так що без гарячої їжі не залишимося, а потім, всередині добре протопленого стовбура, можна і зігрітися, як в печі. Що в наших умовах сто процентної вогкості вельми важливо. Спати стоячи, звичайно, не вдасться. Ну, та то не біда. Головне обсушитися, а подрімати і в човні можна.

Оглядаючи острівець, я раптом знову усвідомив, яку дурість зробив, влізаючи, по суті, не в своє діло.

Після розмови з Сірком, на мене чекали неймовірні пригоди. Разом з Полупудом і таємним агентом козаків Тіпуном я мав відправитися у Кизи-Кермен, щоб доставити загадковий ключ не менше таємничому адресатові, який, швидше за все, був шпигуном турецького султана, чи як воно там називається? Дастархан Алі-баби* (*таємна служба Високої Порти носила назву «Дефтархана Баби-Алі»).

Я міг допомогти козакам викрити бусурманського агента або знайти зрадника серед своїх. Дізнатися про точні терміни та місце нападу військ Османської імперії... А замість цього я стирчу на болотній купині посеред плавнів з дівчиною, у якої не вистачило розуму, не лізти туди, куди жінкам вхід заборонений. Невже не можна було подумати і зробити все простіше? Навіщо вона поперлася в Січ? Могла ж передати з дозорним прохання про зустріч. Сірко, напевно, вийшов би за мури, — і всі отримали б своє, не порушуючи закону.

На жаль, схоже, мислення не найсильніша сторона юної шляхтянки. Діючи за натхненням і пробираючись до мети будь-якою ціною, вона ж і нас з Полупудом підставила, викравши коней. Через що Василь ледь не загинув, а мене взяли в полон і збиралися продати в рабство. Та й пізніше, скільки всього неприємного сталося... І кожен раз ми з Полупудом могли загинути, тільки тому, що у цієї дуринди не вистачило мізків, розважливості і терпіння.

Що на мене найшло, яка полуда на очі впала, що я ні про що інше, крім як про її порятунок навіть думати не міг? Точно, без ворожби не обійшлося. Справжнісінький наговір. Ну, хто вона мені? Не товариш, з яким я боровся пліч-о-пліч, і навіть не русокоса Іванка, з якою ми... разом дивилися на зорі. Абсолютно чужа, стороння дівчина. Казна-звідки звалилася на мою нещасну голову. З цілою купою проблем, що стали тепер загальними.

Не знаю, як довго б я себе ще накручував і до чого докрутив, якби схлипування дівчати не стали голоснішим. Що, в перекладі на загальнозрозумілу мову, означає: «Я страждаю, плачу, вся знервувалася, а мене навіть пошкодувати нікому».

І мені відразу стало соромно. Через те, що я здоровенний бугай, ломиком не перебити, розпустив нюні, ще навіть не закінчивши почате. Мало що не вмовляю себе відвезти її назад і повернути козакам. Нехай пхають в мішок і топлять. Заслужила ж... Маячня.

Присів поруч і обійняв Олесю за плечі.

— Ну, чого ти? Все добре. Бачиш — світанок, а ти жива. І, вір мені, ще довго-довго житимеш. А кайдани ми знімемо. Потерпи трохи. Брязкіт над водою далеко розноситься, почують. Але, як тільки заберемося подалі, насамперед звільню тебе. Обіцяю... Це не так складно, як здається. Головне, щоб ніхто не заважав.

Дівчина затихла, притискаючись, а потім підняла заплакане личко і подивилася своїми величезними зеленими очиськами. Ну, точно, відьма!

— Правда?

— Та щоб мені...