Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

шаблю, тне, але не так, щоб зробити кривду. Проте шабля в його долоні починає жити власним життям, встановлюється під іншим кутом, ніж планував юнак, а може, це Шеля незграбний і виконує зовсім інший удар, глибокий, смертельний. Пустельник хапається за вбитий у груди клинок, ворушить устами, наче хоче крикнути, але тут з кущів вискакує Азарадель у постаті кульгавого лиса, одним стрибком досягає горла зміїного священника й зубами вириває шматок кривавого м’яса.

Усе триває стільки, скільки необхідно, аби про це подумати.

— Лиси начебто розносять різні хвороби, і від їхнього укусу можна навіть померти. — Задоволений Азарадель облизує закривавлену мордочку.

— Усе позаливали кров’ю. — Амазарак крутить головою.

— Дурниці верзеш, любий. Вивернути рясу на ліву сторону, і ніхто ні про що не здогадається.

Поки чорти сперечаються над тілом зміїного чоловіка, Якуб вдивляється у закривавлене вістря шаблі. Щось дивно шумить у нього в голові, і це зовсім не море. І створюється враження, що це зовсім не він убив чоловіка. Не він, а якийсь інший Якуб.

— Так-таки й чоловіка, — кривиться Амазарак. — Це не чоловік, а змія. Лиш виглядає схоже.

— Ти не мусиш надавати надто великої ваги таким речам, — підтримує Азарадель товариша. — Пан може відбирати життя, якщо вирішить, що так належить. Одягни цю рясу. Загорни на грудях, то не буде видно діри від шаблі. Ну. І зовсім не так багато крові. Іди вже. Ми вирушимо за тобою, тільки скинемо труп у море.

Шеля, переодягнений ченцем, спускається крутими сходами вниз, у провалля, наче уві сні, поміж камінні будиночки й входи до печер. Вичовгані за сотні років сходи не мають поручнів і блищать від солоної вологи. Один непевний крок — і можна впасти у вир далеко-далеко внизу. Якуб думає, що, може, так було б краще.

Поглинуті роздумами ченці не звертають на нього уваги. Шеля навіть замислюється, чи вбивство ченця і переодягання були необхідними. Адже кожен одразу помітить, що він зовсім не чернець.

Юнак озирається через плече, але не бачить ані сліпого кота, ані кульгавого лиса. Навмання вибирає один із гротів і входить у його темінь.

Усередині на нього вже чекає Черепаха.

Приміщення порожнє, без жодних оздоб, і нагадує цим синагогу або німецький костел. Тільки один камінь стоїть посередині, необроблений і необтесаний; можливо, це вівтар, а можливо, щось зовсім інше. А на тому камені сидить Черепаха. Вона є Якубом. Навіть одягнена так само, у забризкану кров’ю рясу, з-під якої видніється край лляної нефарбованої свити й червоні босі ноги.

— Слава Йсу, — каже Якуб, що сидить на камені.

— Хто ти?

— Черепаха.

— Я гадав, що ти виявишся потворою. — Спантеличений юнак крутить у землі вістрям шаблі.

— Може, я і є найбільшою потворою, яку ти зустрінеш у житті.

— У казках Старого Мишки герой мусить здолати потвору. Дракона чи когось там іще. Не хама.

— Яка казка, такий і герой. Який герой, така й потвора. А може, ти взагалі не герой.

— Ой, не верзи дурниць. Я прийшов по зміїне серце, бо обіцяли мені його гади на поверхні землі. Годі вже з мене тих загадок і тих обманів. Змії, чорти, Слава, Замазура, Лихий Чоловік — нічого, тільки загадки, може, так, може, срак. Давай серце або я сам його візьму.

— У мене його немає.

— Як це, курва, немає?

— А так це. Дівчині віддав, — відповідає Черепаха зі зворушливою щирістю. — Прийшла, попросила. Не погрожувала, не курвувала, шаблею не вимахувала. А ще й цілком гарна була. Ну, то дав. Чого б мав не дати.

Шеля не вірить. Думки скачуть, як стадо сполошених сарн. Чи Черепаха говорить про Славу? Пустельниця багато знала й багато могла, могла зійти аж сюди й вициганити у потвори серце Зміїного Короля. Але йому навіть в голову не прийшло б назвати Славу дівчиною.

Виринають давніші спогади, і щось тріпоче в місці, де Якуб колись мав серце.

— Мальва..?

Але Черепаха не каже нічого, лиш втуплює в Шелю зелено-сірі очі, Якубові очі, і Якуб ненавидить ті очі за їх щиру, телячу, панщинську тупість.

— Ну, кажи: то Мальва була чи ні?

— Не питав я імені.

У животі Якуба, справжнього Якуба, закипає лють. Юнак роззирається — Амазарака й Азараделя ані сліду. Отак вірити чортам! Він міцно стискає шаблю, аж у нього починає пульсувати зап’ястя.

— Брешеш, бидло. Не віддав би ти зміїного серця тільки тому, що хтось так собі прийшов і попросив.

— За найважливіші речі не треба платити. Ти ж не платиш за те, що народився, і за те, що помреш, теж не заплатиш. Кохання також задарма, а якщо ні, то шкода собі таким коханням голову заморочувати. Що більше коштує, то менше вартує. А зміїне серце вартує дуже багато.

— І що, мені теж дав би, якби я прийшов перший?

— Не дав би, бо ти дурень, а понад те ще й погрожуєш шаблею. Гадаєш, я тієї твоєї чортівської шаблі боюся? Дивися краще, щоб ти сам себе не покалічив.

Цього вже Якуб витримати не міг. Бий, рубай! І він січе шаблею обіруч, наче це сокира. Кепські жарти з Якубом Шелею!

Вістря вгризається в кістки шиї, глибоко. Юнак нервово шарпає, щоб вирвати його. Йому вдається відрубати голову Черепахи за п’ятим чи шостим разом. Важко сапаючи, розтинає тулуб потвори, намагаючись не думати, що він такий самий, як і його власне тіло; навіть родимка над ключицею така сама. З хрустом і скреготом виламує ребра, гострі кістки впинаються у долоні.

А всередині — пусто. Нутрощі, криваві перетинки, сіруваті легені, запалі, наче полотняні мішки. Але серця ані сліду.

На це відзивається сумна голова Черепахи:

— Я ж казав тобі, що немає.

XXXVI. ПРО КРАЇНУ ДУРНІВ

Повідають, що Якуб Шеля не хотів повертатися на поверхню світу. Бо ж невеликою була для нього різниця — над чи під землею, бо ані тут, ані там не було для нього місця. Так він думав. А що на поверхню було далеко, а до країни змій — близько, то він і залишився під землею.

Може, слід було заснувати пустельню. Не як якийсь праведний муж, а таку, як Лихий Чоловік. Залишитися там і відгородитися від усіх справ, хай собі діються як хочуть, аби якнайдалі. Мабуть, у житті не можна інакше, щоб не дати себе розчавити колесам світу. Але й тоді хтозна.

Ішов Шеля дорогою під багатьма сонцями й почув, що за ним їде віз. Віз був звичайний, драбинчастий, навантажений сіном і запряжений худим, млявим і клишоногим драконом.