Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Їхалося їм добре, розмовлялося ще краще. Спершу вони зовсім не розуміли один одного, але це їм аж ніяк не заважало. По якімсь часі зміїний чоловік вийняв із-за пазухи темну аптечну пляшку. Ликнули обидва. Горілка була тепла, але чиста, як скло, і добре пилася.

— Звідки йдеш? — запитав змій.

— Звідти. — Якуб показав позад себе.

— А куди?

— Туди. — Якуб махнув рукою вперед.

— О, це якраз мені по дорозі.

Так, добра горілка завжди допоможе порозумітися.

Останні сонця згасали у вечірній паморозі, коли вони доїхали до шинку. Критий ґонтом, під вивіскою з червоним раком чи іншим таким самим шкарадним створінням, будинок справляв приємне враження. Два дракони стояли прив’язані до плоту й жадібно жерли корм, мотаючи при цьому хвостами.

Усередині в клубах люлькового диму сидів гурт зміїних людей, виключно чоловіків. Співали горловими голосами, і від цього співу по тілу йшов дрож. Здавалося, що стіни від нього вібрують, ба що самі теж співають.

Усі сиділи за одним довгим столом, тож Якуб і його товариш підсіли також. Перед ними одразу ж поставили хліб, сушені яблука, суп із пирогом і пиво.

— Але я не маю грошей, — став протестувати Якуб.

Один зі зміїв засичав. Не можна було перешкоджати у співі.

Страва була чудова, а пиво шипуче й гірке, нагадувало каву з жолудів. Юнак їв і прислухався до зміїної пісні. А та кружила над столом, і хоч кожен із учасників співав її інакше, враження дисгармонії не виникало. Коли хтось відчував голод або пересихало у нього в горлі, він припиняв на хвильку співати й сягав до миски або по кухоль, а коли вже поїв і випив, то знову вливався у струмінь мелодії.

Міцне пиво било в голову швидко, а сутінь за вікнами шинку западала ще швидше. Невдовзі все приміщення тонуло в напівмороці, роз’ясненому тільки світлом олійних ламп зі вкороченими з ощадливості ґнотами, наскільки було можна. Довгі тіні танцювали по стінах, і здавалося, що по кутках ховаються якісь постаті, для яких забракло місця за столом.

Шеля вийшов надвір висцикатися. Щось його непокоїло, і він відчував, ніби деякі з дивних тіней послідували за ним. Він боявся їх, тож відійшов трохи далі, бо в полі було світліше від місячного світла. Зірки танцювали на небі, а пиво танцювало в голові. Юнак ішов по пояс у стиглому житі, такому самому, як і на поверхні. Поле тяглося й тяглося, але Якуб не зупинявся, аж поки вийшов на межу, де ріс величезний покручений дуб. У збіжжі недобре було сцикати, бо збіжжя — то хліб, і тому він лиш тепер спустив штани.

— Гадаєш, має його? — прошептав хтось у величезних лопухах на межі. Якуб одразу перервав сцикання й нашорошив вуха.

— Чому б мав не мати, вийшов-бо від Черепахи живий. Обережно, він щось відчув. Раз, два — зараз!

І скочили на Якуба, сліпий кіт і кульгавий лис, і перерізали йому живому горло, як у жидівській різниці.

Шеля замолотив руками й ногами, наче схоплений павук, і знерухомів. Амазарак закривавленим ножем розтяв йому груди під ключицею і сягнув усередину.

— Нема! Я ж казав, курва, що нема!

— Мовчи! Мусить бути! — Азарадель сягнув волохатою лапою просто в рану, а Якуб ще раз замолотив руками й ногами і знерухомів.

Чорт длубався і длубався, дістався аж до діафрагми. Нічого не знайшов. Сплюнув.

Дияволи зі злістю відгамселили ногами закривавлене тіло й побігли в ніч, тихо, безгучно, як нічні птахи. Наче їх ніколи й не було.

XXXVII. ПРО НЕОЧІКУВАНУ ЗУСТРІЧ

Повідають, що жити — це завжди краще, ніж не жити, але Якуб лежав під дубом і не жив, і не було йому погано. Нікчемно жив, нікчемно здох. Така хамська доля.

Огорнули його темрява й холод. Не бачив більше зірок, що вирують над головою, ані пульсуючого місяця підземного світу, взагалі нічого. Тільки цей холод, ця студінь; смерть була б навіть терпимою, якби йому не було так холодно. Не можна навіть затремтіти, зацокотіти зубами, аби хоч трошки розігрітися, — бо не був він більше своїм тілом, а як навіть і був ним трохи, то не хотіло воно його слухатися.

Не бачив жодних тунелів зі світлом у кінці, не підносився над власним тілом. Усе це байки для тих, хто боїться холоду й темряви.

Спочатку його навіть розізлило, коли хтось до нього підійшов і притулився, гріючи власним теплом. І коли потім той хтось узявся обмивати його рани, це теж Якуба роздратувало. Кричав, щоб дали йому спокій і дозволили нарешті померти. Життя, поволі всотуючись у нього знову, пекло й свербіло, як чуття, що повертається до онімілої кінцівки.

— Дай мені й далі вмирати, — пробурмотів він, ледве ворушачи затверділими губами. — Прошу тебе.

— Уже навмирався. Живи.

Жіночий голос. Яків добре його знає. Цей голос і цей дотик долоні на своєму обличчі.

— Слава?..

Ні, це не Слава. Долоні жінки пахнуть гвоздикою й цинамоном.

Життя, що повертається, пече і болить, але це добрий біль. Сходить місяць, пульсуючий і розпечений до білості. Мусить бути дуже пізно. Якуб лежить у м’якій траві на межі посеред поля під величезним дубом і тримає голову на колінах Хани.

— Це ти, — хрипить Якуб.

— Це я.

— Живеш?..

— А ти?

Шеля мацає своє горло. Болить, як чорт. Він ледь може говорити, але ніде не знаходить сліду від ножа Амазарака. І не знає, живе він чи не живе, бо що ж воно значить: жити?

Отак воно й сталося, що обоє пішли на високу полонину, за якою починалося небо й виростали бліді, ледь видимі ребра Зміїного Короля. Дикі сади на схилах гір рясніли твердими соковитими яблуками та іншими фруктами, вкритими пушком, як персики, назв яких не знав ані Якуб, ані Хана. Фрукти й холодна вода з гірських струмків добре підкріпляли, і Шеля невдовзі відновив сили. Вже не замислювався, живе чи не живе, і це було добре.

Так тривало кілька днів або кілька місяців — у країні Зміїного Короля час не мав значення, і здавалося, що тут завжди панує розпал літа. З білих каменів Якуб збудував на полонині дім. Цей дім був глибоко вкопаний у схил узгір’я і мав одне маленьке віконце.

Одного дня прийшли зміїні люди. Привезли із собою дерев’яні дощечки