Читати книгу - "Ім’я вітру"

— Ну, — знехотя промовив він. — Давненько в нас уже не було казочок, чи не так? — Він опустив погляд на хлопчину, якого тримав у обіймах. — Хочеш казку, Лоні?

Лоні відчайдушно закивав на знак згоди, мало не врізавши Трапісові по щоці потилицею.

— Будеш гарно поводитися, посидиш тихенько, щоб я зміг розповісти казку?

Лоні майже негайно перестав гойдатися. Трапіс повільно прибрав руки й відступив. Після довгого погляду на хлопчика, коли він пересвідчувався, що той не нашкодить собі, Трапіс обережно повернувся до свого стільця.

— Ну, — тихенько пробурмотів він собі під носа, зігнувшись і піднявши малого, якого був відклав. — Чи є казка про мене? — говорив він дуже тихо, дивлячись у великі очі дитини. — Ні. Ні, нема. Чи можу я згадати якусь? Гадаю, що мав би.

Якусь довгу мить він посидів, мугикаючи щось дитині, яку тримав на руках, із задумливим виразом обличчя.

— Так, звісно. — Він випрямився, не встаючи зі стільця. — Готові?

Давно те діялося. Ще тоді, як ми всі й не народилися. І наші батьки теж іще не народилися. Давно те діялося. Може… може, чотириста років тому. Ні, більше. Мабуть, тисячу років тому. Але, може, і зовсім не так давно.

У світі були кепські часи. Люди були голодні й недужі. Були голодні мори та великі пошесті. Було в той час багато воєн та іншої погані, бо зупинити це було нікому.

Але найгіршим у ті часи було те, що землею ходили демони. Деякі з них були малі й капосні; ці істоти пошкоджували ноги коням і псували молоко. Але було чимало й гірших.

Були такі демони, які ховалися в людських тілах і доводили людей до хвороб чи божевілля, але й ці були не найстрашніші. Були демони, схожі на великих звірів, які ловили та їли людей живцем, поки ті ще кричали, але й ці були не найстрашніші. Були такі демони, які крали в людей шкури й носили їх як одіж, але навіть вони не були найстрашнішими.

Був один демон, який стояв вище за інших. Енканіс, захланна пітьма. Хоч де він ходив, його обличчя приховували тіні, а скорпіони, які його жалили, помирали від зарази, якої торкалися.

А тим часом Тейлу, який створив світ і який над усім панує, стежив за світом людей. Він побачив, що демони з нас потішаються, убивають нас і з’їдають наші тіла. Декого він рятував, але зовсім небагатьох. Бо Тейлу справедливий і рятує тільки достойних, а в ті часи мало хто робив щось навіть для власного добра, не кажучи вже про добро інших.

Через це Тейлу був нещасний. Бо він створив світ таким, щоб людям було добре на ньому жити. Але його церква прогнила. Церковники крали в бідарів і не жили за законами, які він дав…

Ні, зачекайте. Церкви ще не було, і священиків теж не було. Тільки чоловіки й жінки, і дехто з них знав, хто такий Тейлу. Але навіть вони були погані, тож коли вони кликали Господа Тейлу на поміч, він не відчував бажання їм допомагати.

Але за багато років спостережень та очікування Тейлу побачив жінку, чисту серцем і духом. Звалася вона Періаль. Мати виховала її так, що вона знала Тейлу, і вона шанувала його, як тільки дозволяло її жалюгідне становище. Хоч їй самій жилося тяжко, Періаль молилася лише за інших, а за себе — ніколи.

Тейлу довгі роки стежив за нею. Він бачив, що життя в неї важке, сповнене нещасть і мук від рук демонів і лихих людей. Але вона ніколи не проклинала його ім’я й не переставала молитись, а до інших людей ставилася лише з добром і повагою.

Тож якось пізно вночі Тейлу прийшов до неї уві сні. Він став перед нею, весь неначе зроблений з вогню чи сонячного світла. Він прийшов до неї у величі й запитав її, чи знає вона, хто він такий.

— Звісно, — відповіла вона. Розумієте, вона сприймала це дуже спокійно, бо гадала, ніби їй просто сниться щось дивне. — Ти — Господь Тейлу.

Він кивнув і запитав її, чи знає вона, чому він до неї прийшов.

— Ти зробиш щось для моєї сусідки Дебори? — запитала вона. Бо саме за неї Періаль молилася, перш ніж лягти спати. — Ти накладеш руку на її чоловіка Лозеля і зробиш його кращим? Неправильно він з нею поводиться. Чоловік ніколи не має здіймати руку на жінку — хіба тільки з любові.

Тейлу знав її сусідів. Він знав, що вони — лихі люди, які чинять лихі справи. У тому селі лихими були всі, крім неї. Лихими були всі на світі. Так він їй і сказав.

— Дебора була зі мною дуже люб’язною й доброю, — відказала Періаль. — Та й навіть Лозель, який мені байдужий, усе одно мій сусід.

Тейлу сказав їй, що Дебора проводить час у ліжках багатьох різних чоловіків, а Лозель щодня п’є, навіть у жалобок. Ні, зачекайте — ніяких жалобків іще не було. Але він усе одно пив дуже багато. Часом він розлючувався настільки, що бив жінку так, що вона аж не могла ні стояти, ні хоч закричати.

Якийсь час у своєму сні Періаль мовчала. Вона знала, що Тейлу каже правду, але Періаль була аж ніяк не дурна, хоч і чиста серцем. Вона вже підозрювала, що її сусіди займаються тим, про що розповів Тейлу. Навіть тепер, знаючи напевне, вона все одно переймалася сусідами.

— Ти їй не допоможеш?

Тейлу сказав, що в тій парі чоловік і дружина — гідна кара одне одному. Вони були лихі, а лихих слід карати.

Періаль висловилася чесно, можливо, тому що гадала, ніби вона снить, але, можливо, вона сказала б те саме, якби не спала, бо Періаль говорила від щирого серця.

— Вони не винні, що світ — це постійний важкий вибір, голод і самотність, — мовила вона. — Що можна очікувати від людей, коли з ними сусідять демони?

Але Тейлу, хоч і почув її мудрі слова на власні вуха, сказав їй, що людство лихе, а лихих слід карати.

— Гадаю, ти дуже мало знаєш про те, як воно — бути людиною, — заявила вона. — А я б усе одно допомогла їм, якби могла, — рішучо сказала вона йому.

— І ТИ ЇМ ДОПОМОЖЕШ, — відповів Тейлу, простягнув руку й поклав її Періаль на серце. Коли він її торкнувся, їй здалося, ніби вона — величезний золотий дзвін, який щойно видзвонив свою першу ноту. Розплющила очі й