Читати книгу - "Ім’я вітру"

Тим-то вона й не здивувалася, коли довідалася, що вагітна. За три місяці вона народила досконалого темноокого хлопчика. Вона назвала його Менда. Наступного дня після свого народження Менда вже міг повзати. За два дні — ходити. Періаль здивувалась, але не збентежилась, оскільки знала, що це дитя — дар Божий.

Однак Періаль була мудрою. Вона знала, що люди можуть цього не зрозуміти. Тож вона тримала Менду біля себе, а коли до неї приходили в гості друзі й сусіди, завертала їх.

Але так могло тривати зовсім недовго, бо в маленькому містечку таємниць не буває. Народ знав, що Періаль незаміжня. І хоча діти, народжені поза шлюбом, у ті часи були повсюди, дітей, які досягали зрілості менш ніж за два місяці, було небагато. Народ боявся, що вона, може, спала з демоном і що її дитя — це дитя демона. У ті темні часи таке аж ніяк не було нечуваним, і люди боялися.

Тож у перший день сьомого витка всі зібралися докупи й попрямували до крихітної хатинки, де Періаль жила сама з сином. Вів їх місцевий коваль, який звався Ренґен.

— Покажи нам хлопця, — заволав він. Але з хати не пролунало жодної відповіді. — Винось хлопця й покажи нам, що він — просто людська дитина.

У хаті все одно було тихо, і хоча їх було багато, ніхто не хотів заходити до оселі, в якій може сидіти демонове дитя. Тож коваль знову прокричав:

— Періаль, винось малого Менду, бо інакше спалимо твою хату разом з тобою.

Двері відчинились, і вийшов чоловік. Жоден із них його не впізнав, бо Менда, хоч і вийшов з утроби всього сім витків тому, на вигляд був як сімнадцятирічний юнак. Був він статечний і високий, із вугільно-чорним волоссям і очима.

— Це я — той, кого ви вважаєте Мендою, — сказав він потужним і водночас глибоким голосом. — Чого ви від мене хочете?

Від звуку його голосу Періаль у хатині аж охнула. Менда не лише вперше в житті заговорив — вона впізнала в його голосі той самий голос, який говорив із нею вві сні кілька місяців тому.

— Це як — ми вважаємо тебе Мендою? — спитав коваль, міцно тримаючи свій молот. Він знав, що бувають демони, які зовні скидаються на людей або носять людські шкури, наче костюми, так, як людина може ховатися під овечою шкурою.

Дитя, що не було дитям, заговорило знову.

— Я — син Періаль, але я не Менда. І я не демон.

— Тоді торкнися заліза мого молота, — сказав Ренґен, бо знав, що всі демони бояться двох речей — холодного заліза й чистого вогню. Він простягнув свій важкий ковальський молот. Молот трусився в нього в руках, але ніхто через це не подумав про нього погано.

Той, хто не був Мендою, вийшов уперед і поклав обидві руки на залізну головку молота. Нічого не сталося. Періаль, спостерігаючи за цим у дверях хати, розридалася, бо вона, хоч і довіряла Тейлу, частково по-материнськи турбувалася за сина.

— Я не Менда, хоч мати й назвала мене так. Я — Тейлу, пан над усім. Я прийшов звільнити вас від демонів і від зла у власних серцях. Я — Тейлу, син самого себе. Хай лихі почують мій голос і затремтять.

І вони таки затремтіли. Але дехто з них відмовився повірити. Вони називали його демоном і погрожували йому. Говорили з переляку жорстокі слова. Дехто кидався камінням і проклинав його, та ще й плювався в нього та його матір.

Тоді Тейлу розлютився і, може, повбивав би їх усіх, але Періаль кинулася вперед і поклала руку йому на плече, стримуючи його.

— Чого ще тобі сподіватися? — тихо запитала вона його. — Від людей, які сусідять із демонами? Навіть найкращий пес кусатиметься, як його вдосталь поштурхати.

Тейлу подумав над її словами і зрозумів, що вона мудра. Тож він поглянув з-над своїх рук на Ренґена, зазирнув йому вглиб серця та сказав:

— Ренґене, сину Енґена, ти маєш коханку, якій платиш за те, щоб вона з тобою спала. До тебе приходять працювати, а ти дуриш цих людей або крадеш у них. А ще ти голосно молишся, та не віриш. Я, Тейлу, створив світ і наглядаю за всіма, хто тут живе.

Почувши це, Ренґен поблід і впустив молот на землю. Бо те, що сказав Тейлу, було правдою. Тейлу поглянув на всіх чоловіків і жінок, які там були. Зазирнув у їхні серця й заговорив про те, що побачив. Усі вони були лихі, такі лихі, що Ренґен був серед них одним із найкращих.

Тоді Тейлу провів у дорожній багнюці лінію — так, щоб вона пролягла між ним і всіма, хто прийшов.

— Ця дорога — як звивистий шлях життя. Є дві стежки, і йдуть вони пліч-о-пліч. Кожен з вас уже мандрує з того боку. Ви мусите обрати. Залишитися на своїй стежці чи перейти на мою.

— Але ж дорога одна й та сама, чи не так? Вона все одно веде до одного місця, — зауважив хтось.

— Так.

— Куди веде дорога?

— До смерті. Усі життя закінчуються смертю, крім одного. Такий порядок.

— То яке тоді значення має, з якого боку людина? — це все питав Ренґен. Він був великим чолов’ягою, одним із небагатьох, хто був вищий за темноокого Тейлу. Але все, що він побачив і почув за останні кілька годин, його вразило. — Що з нашого боку дороги?

— Біль, — сказав Тейлу голосом, жорстким і холодним, як камінь. — Кара.

— А з твого боку?

— Зараз — біль, — сказав Тейлу таким самим голосом. — Зараз — кара, за все, що ви накоїли. Цього не уникнути. Але тут є і я, це мій шлях.

— Як мені перейти?

— Пошкодуй, покайся та перейди до мене.

Ренґен переступив через риску і став біля свого Бога. Тоді Тейлу нахилився й підняв молот, який впустив коваль. Але замість віддати його Тейлу вдарив ним Ренґена, наче батогом. Один раз. Другий. Третій. А від третього удару Ренґен повалився на коліна, схлипуючи й волаючи від болю. Але після третього удару Тейлу відклав молот і вкляк, поглянувши Ренґенові в обличчя.

— Ти перейшов першим, — сказав він — тихо, так, щоб почув тільки коваль. — Це було сміливо, це було важко. Я тобою пишаюся. Ти вже не Ренґен, тепер ти — Верет, творець шляху. — Опісля Тейлу обняв його обома руками, і його дотик забрав у Ренґена, який тепер був Веретом, чимало болю. Але не весь,