Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Як воно в бою? — запитав він.

— Бої як люди. Двох однакових серед них не буває.

— Що ти маєш на увазі?

— Уяви собі, що прокинувся вночі, чуєш гуркіт і крик, вилазиш із намету в сніг, не натягнувши як слід штанів, і бачиш, що зусібіч люди вбивають одне одного. Світло тільки від місяця, де вороги, а де друзі, не розібрати, а битися нічим — зброї немає.

— Складно, — зауважив Джезаль.

— Звісно. Або уяви собі, як повзеш у багнюці, довкола тебе тупають чоботи, а ти намагаєшся втекти, та не знаєш, куди йти, у тебе в спині стріла, а на дупі — рана від меча. Ти верещиш, як свиня, і напрошуєшся на удар списом — списом, якого ти й не встигнеш помітити.

— Боляче, — погодився Джезаль.

— Дуже. Або уяви собі, як стоїш у колі щитів щонайбільше десять кроків у поперечнику, і всі, хто їх тримає, щосили ревуть. Усередині — тільки ти й ще один чоловік, і той чоловік прославився як найсуворіший засранець на Півночі, а живим може піти лиш один із вас.

— Гм-м, — гмикнув Джезаль.

— Отож-бо. Тобі щось із цього подобається? — Джезалю не сподобалося нічого, і Дев’ятипалий усміхнувся. — Я так і думав, що ні. І, чесно кажучи, мені теж. Я бував у всіляких боях, сутичках і бійках. Вони здебільшого починалися в безладді й завжди ним закінчувались, а в мене завжди рано чи пізно наставала така мить, коли я мало не всирався.

— У тебе?

Північанин гигикнув.

— Безстрашністю, як на мене, хваляться дурні. Страху не мають хіба що мертві чи, може, ті, хто скоро вмре. Страх навчає обачності, поваги до ворога, навчає якнайменше вдаватись у гніві до гострих лез. Усе добре в міру, повір мені. Страх може зберегти життя, а це — найкраще, на що можна сподіватися в будь-якому бою. Страх відчуває всякий, хто хоч чогось вартий. Значення має лиш те, як ти ним користуєшся.

— То ось що ти радиш — боятися?

— Я б радив тобі знайти добру жінку й триматися подалі від усієї цієї хріні, і шкода, що ніхто не сказав мені цього двадцять років тому. — Він скоса глянув на Джезаля. — Але якщо ти, скажімо, опинишся на якійсь величезній рівнині хтозна-де й не зможеш уникнути бою, то я користуюся в бою трьома правилами. По-перше, завжди намагайся здаватися боягузом, слабаком, дурнем. Мовчання, як то кажуть, найкращий обладунок для воїна. Суворий вигляд і суворі слова ще ніколи не вигравали битв, зате не одну битву програли.

— Здаватися дурнем, так? Ясно.

Джезаль присвятив усе життя намаганням видаватися найрозумнішим, найсильнішим, найшляхетнішим. Думка проте, що хтось може з власної волі здаватися чимось меншим, ніж насправді, була цікавою.

— По-друге, ніколи не недооцінюй ворога, хоч яким недоумком він здається. Стався до кожного так, ніби він удвічі розумніший, удвічі сильніший, удвічі швидший за тебе, і на тебе чекатимуть тільки приємні несподіванки. Повага не коштує нічого, зате ніщо не вбиває так швидко, як самовпевненість.

— Ніколи не недооцінювати противника. Розумний спосіб захиститися.

Джезаль починав усвідомлювати, що раніше недооцінював цього північанина. Той і близько не був таким ідіотом, яким здавався.

— По-третє, якомога пильніше стеж за противником і слухай думки, які при тобі висловлюють, але, виснувавши план, тримайся його і нічому не давай себе похитнути. Як надійде час для дій, нападай, не озираючись. Зволікання породжує біду, казав мені батько, і повір мені, я бачив не одну біду.

— Не озиратися, — пробурмотів Джезаль і повільно кивнув самому собі. — Звичайно.

Дев’ятипалий надув дзюбаті щоки.

— Найкраще, звісно, бачити це й діяти, але засвой усе це — і ти, як на мене, уже наполовину здобув перемогу над ким завгодно.

— Наполовину? А яка друга половина?

Північанин знизав плечима.

— Талан.

— Мені це не подобається, — буркнула Ферро, похмуро дивлячись на круті стіни ущелини. Джезаль замислився, чи є взагалі на світі щось таке, що їй подобається.

— Думаєш, за нами йдуть? — запитав Баяз. — Бачиш когось?

— Як я можу побачити когось звідси? У тім-то й річ!

— Добре місце для засідки, — пробурмотів Дев’ятипалий.

Джезаль нервово роззирнувся довкола. Тут було повно схованок: роздроблене каміння, кущі, низенькі деревця.

— Що ж, такий маршрут обрав для нас Лонгфут, — пробурчав Баяз, — а безглуздо наймати прибиральника, якщо збираєшся вичищати нужники сам. Та де взагалі носить цього клятого навігатора? Коли він потрібен, його ніколи немає поруч — він приходить тільки їсти та хвалитися по кілька годин поспіль! Якби ви знали, у скільки мені обійшовся цей покидьок...

— Трясця.

Дев’ятипалий зупинив коня і незграбно зліз із сідла. Упоперек ущелини, загороджуючи дорогу, лежав упалий стовбур дерева, потрісканий і сірий.

— Мені це не подобається.

Ферро скинула з плеча лук.

— Мені теж, — буркнув Дев’ятипалий і зробив один крок до впалого дерева. — Але треба дивитися реально...

— Не наближайтеся!

Голос, зухвалий і впевнений, рознісся луною по всій долині. Кей потягнув за віжки й різко зупинив воза. Джезаль під злякане гупання власного серця оглянув край ущелини. Тепер він бачив, хто це сказав. Здоровань у старовинному шкіряному обладунку безтурботно сидів на краю урвища, звісивши одну ногу, а його довге волосся злегка маяло на вітерці. Приємна та привітна на вигляд людина (принаймні так здавалося з цієї відстані Джезалеві) з широкою усмішкою на обличчі.

— Мене звати Фінніус, покірний слуга імператора Кабріана!

— Кабріана? — вигукнув Баяз. — Я чув, він з’їхав з глузду!

— У нього є цікаві ідеї, — знизав плечима Фінніус. — Але він завжди сприймав нас правильно. Дозвольте пояснити — ми вас оточили!

Із-за мертвого дерева вийшов серйозний на вигляд чолов’яга з коротким мечем і щитом. Із-за каміння та кущів виповзли ще двоє, а тоді — ще троє, усі з серйозними обличчями та серйозною зброєю. Джезаль облизав губи. Він, звісно, був готовий сміятися в обличчя небезпеці, але тепер, коли дійшло до неї, вона геть не здавалася кумедною. Він озирнувся через плече. Із-за каменів, які вони проминули кілька секунд тому, вийшло ще кілька людей, які загородили інший вихід із долини.

Дев’ятипалий склав руки на грудях і пробурмотів:

— Зараз я був би радий заскочити зненацька когось іншого.

— Тут, зі