Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Тримаючись якнайдалі у тінях, скрадавсь юнак дитинцем, обходячи руїни манівцями. Він не зважувався наблизитись до відкритого входу, боячись, що його можуть побачити; хоча, як можна було зрозуміти, ніхто не стояв коло замку на чатах. 

Аж ось Ґаспар прийшов до донжона, на горішні мури якого падало навскоси тьмяне мерехтливе світло з чогось на кшталт розколини у довгій прилеглій будівлі. Той отвір був на певній відстані від землі, й побачив юнак, що колись то були двері, які вели на мурований кам’яний балкон. Марш розбитих східців простягався нагору вздовж стіни, до напівзруйнованих решток того балкона, і спало на думку Ґаспарові, що він міг би зійти тими східцями нагору й зазирнути до внутрішнього простору Ілурні, залишаючись непоміченим. 

Деяких сходинок бракувало, й усі вони ховались у густій тіні. Ґаспар знаходив шлях до балкона наосліп, а одного разу в превеликій тривозі закляк на місці, коли уламок вичовганого каменя, що розхитався під його кроками, з гучним гуркотом зірвався та полетів додолу, на кам’яні плити дитинця, що розкинувся ген-ген унизу. Одначе скидалося на те, що осельники замку сього не почули, й невдовзі продовжив юнак своє сходження. 

Він обережно наблизився до великого нерівного отвору, крізь який угору струменіло світло. Вклякнувши на вузькому піддашку, який, власне, й був усім, що лишилося від балкона, зазирнув юнак досередини та побачив найприголомшливіше й найстрахітливіше видовище, деталі якого були такі бентежні, що лише багато хвилин потому він насилу спромігся збагнути їхнє значення. 

Тепер йому стало зрозуміло, що історія, яку оповіли ченці, — навіть зважаючи на їхню релігійну упередженість, — не була аж такою чудернацькою. Майже все внутрішнє убрання напівзруйнованого громаддя замку було знесене та розібране, аби звільнити місце для Натаїрових діянь. Ся руйнація вже сама собою була надлюдським завданням, для виконання якого чаклун, певно, залучив цілий легіон фамільярів на додачу до своїх десятьох учнів. 

Велетенську залу де-не-де освітлювали заграви атанорів194 і жаровень, і над усім панувало химерне мерехтіння з превеликих кам’яних діжок. Навіть зі свого високого спостережного місця споглядач не міг побачити вмісту тих діжок, та понад краєм однієї з них струменіло вгору біле сяйво, а понад іншою — світіння відтінку плоті. 

Ґаспарові випадало бачити деякі Натаїрові експерименти та прикликання, і надто добре знавсь юнак на атрибутах темних мистецтв. До певних меж він не був бридливим, та й не схоже було, що його аж надто настрашили примарні й незграбні обриси демонів, які працювали в ямі унизу пліч-о-пліч із вбраними у чорне учнями чаклуна, проте холодний жах стиснув юнакові серце, коли побачив він неймовірний, велетенський предмет, який займав увесь центр зали: колосальний людський скелет завдовжки з сотню футів, більший навіть за обшир старого чертога, скелет, чию костисту праву ступню гурт людей та дияволів, судячи з усього, просто зараз заклопотано зодягав у людську плоть. 

Дивовижний та макабричний був той кістяк, і до остатної частини завершений. Ребра того остова стриміли, неначе склепіння якоїсь сатанинської нави195, а сяяв він так, немов його ще й досі палили ті пекельнії вогні, що злютували його частки докупи. Посеред мерехтливих заграв і мороку здавалося, немовби він блимає й палахкотить якимось неприродним життям, здригається від лиховісного неспокою. Складалося враження, що велетенські суглоби пальців, які зігнулися на долівці, неначе пазурі, щомиті ладні зімкнутися на якійсь безпорадній жертві. Жахні зуби зціпилися у незмінному глумливому вишкірі, сповненому жорстокості та злостивості. Здавалося, що у запалих очницях, глибоких, як тартарські196 криниці, вирують міріади глузливих вогнів, неначе з тих похмурих тіней зринають очі стихійників. 

Геть ошелешила Ґаспара ся приголомшлива та дивовижна фантасмагорія, що розверзлася перед ним, неначе переповнене пекло. Пізніше він так ніколи й не був цілком певен щодо деяких речей і міг пригадати вкрай небагато з того, в який саме спосіб насправді виконували свою роботу люди та їхні помічники. Здавалося, що тьмяні, непевні, кажаноподібні створіння перелітали туди й назад між однією з кам’яних діжок та гуртом Натаїрових посіпак, які працювали, мов ті скульптори, убираючи костисту ступню скелета у червонясту плазму, яку вони припасовували й ліпили, неначе глину. 

Згодом Ґаспар міркував, хоча й не мав у тому певності, що сюю плазму, яка виблискувала, наче змішана з полум’ям кров, либонь, приносили з осяяної червонястим жахтінням діжки примарні летючі створіння, тримаючи посудини з нею у пазурах. Одначе жодне з тих створінь не наближалося до другої діжки, тьмяні вогні якої щохвилини слабшали, немовби вже згасали. 

Юнак шукав очима дрібну постать Натаїра, та все ніяк не міг угледіти його у сьому тлумищі. Хворий некромант — якщо Натаїра ще не зборола маловідома недуга, яка давно вже виснажувала його зсередини, неначе внутрішнє полум’я, — поза сумнівом, був прихований від очей тим величезним скелетом і, мабуть, саме керував трудами людей та демонів зі своєї отоманки. 

Ґаспар, зачаровано споглядаючи усе те зі свого непевного піддашка, не вчув скрадливих котячих кроків, що лунали на поруйнованих сходинках позад нього. Надто пізно вловив він стук розхитаного уламка просто за своєю спиною і, приголомшено озирнувшись, провалився у цілковите забуття від замашного, наче завданого палицею, удару, та вже не усвідомлював навіть, що тіло його почало падати додолу, на дитинець, і що падіння те зупинили руки його кривдника. 

    V. Жах Ілурні 

Виринаючи з глибин темної летейської порожнечі, Ґаспар збагнув, що вдивляється просто у вічі Натаїрові, й були ті очі немов текуча ніч та ебенове дерево, і плинули у них холодні та загрозливі вогники зірок, що западали в остаточну пагубу. Якийсь час, у сум’ятті чуттів, Ґаспар не бачив нічого, окрім сих очей, які, здавалося, витягують юнака з його непритомності, неначе лиховіснії магніти. Певно, були вони відокремлені від тіла або посаджені на обличчі занадто незміренному для людського розуміння і палахкотіли перед Ґаспаром у хаотичному мороці. Аж тоді юнак став потроху помічати й решту чаклунових рис та інші деталі похмурої сцени й усвідомив врешті-решт своє становище. 

Силкуючись підняти зболені руки, він виявив, що вони міцно зв’язані у зап’ястках. Ґаспар напівлежав, напівспирався на якийсь предмет, який мав тверду поверхню і краї, що ятрили юнакові спину. Предмет що, допильнував Ґаспар, був різновидом алхімічної печі, або ж атанором, частиною того нагромадження невжиткових пристроїв, що стояли чи лежали на замковій долівці. Купелі197, алюделі198, перегінні куби, схожі на велетенські гарбузи та кулі, були у дивовижному безладді перемішані з поскладаними на купи книгами із залізними клямрами й кутами та закіптюженими казанами й жаровнями — знаряддям темних мистецтв. 

Натаїр, підпертий сарацинськими подушками, оздобленими тьмавими золотими та блискотливими шарлатовими арабесками, придивлявся до Ґаспара з чогось на кшталт імпровізованої отоманки зі стосів східних килимів і гобеленів, пишноту яких підкреслювали своїм гротескним контрастом суворі, необроблені, поплямовані цвіллю і поцятковані мертвими грибами стіни замку. Усією тією сценою мерехтіли тьмяні вогні та лиховіснії тіні, а десь позад себе Ґаспар вчував нутряний стугін чиїхось голосів. Трохи повернувши голову, він побачив одну з кам’яних діжок, червонясте сяйво з якої вбачалося йому хистким і затьмареним через вампірські крила, що ширяли туди й назад. 

— Ласкаво просимо, — мовив Натаїр по якомусь часі, коли юнак помалу почав