Читати книгу - "Дев’яносто третій рік"

Вона бурмотіла якісь слова, можливо, імена своїх дітей, але Тельмарш не міг їх розібрати. Перестаючи співати чи бурмотіти, жінка прислухалась до пташок, немов чекаючи від них якихось звісток. Дивилась, яка погода. Її губи ворушилися. Вона нечутно розмовляла сама з собою. Вона пошила торбину і насипала в неї каштанів.

Одного ранку Тельмарш побачив, що жінка зібралася в дорогу і очі її навмання дивилися в гущавину лісу.

— Куди ви йдете? — спитав він її.

Вона відповіла:

— Іду шукати їх.

Він не пробував її затримувати.

VII. ДВА ПОЛЮСИ ІСТИНИ

Через кілька тижнів, заповнених різними пригодами, у Фужерському краї тільки й мови було, що про двох людей, протилежних один одному, які, проте, робили одне діло, тобто билися пліч-о-пліч за велику справу революції.

Дикий вандейський поєдинок тривав далі, але Вандея вже втрачала грунт під ногами. Зокрема в Іль-е-Віллен. Дякуючи молодому командирові, що в Долі протиставив сміливості шести тисяч селян відвагу тисячі п’ятисот патріотів, повстання було якщо не роздушене, то принаймні помітно послаблене й обмежене. Ще кілька не менш вдалих ударів, завданих після того, створили нове становище.

Становище змінилося, але виникло дивне ускладнення.

В усій цій частині Вандеї республіка перемагала — це була річ безсумнівна. Але яка республіка? В близькому остаточному тріумфі її окреслювалися дві форми республіки — республіка терору і республіка милосердя. Одна хотіла перемогти суворістю, друга — лагідністю. Яка переважить? Обидві ці форми, примиренська і невблаганна, мали своїми представниками двох людей, однаково впливових і авторитетних: один був військовий командир, другий — громадянський делегат. Котрий же з них пересилить? Делегат мав велику перевагу. Він прибув з грізним наказом Паризької комуни батальйонам Сантерра: «Ніякої милості, ніякої пощади!» Він привіз декрет Конвенту, в якому проголошувалося: «Смертна кара кожному, хто відпустить ватажка бунтарів або допоможе йому втекти». Він мав необмежені повноваження від Комітету громадського порятунку і наказ коритися йому, підписаний Робесп’єром, Дантоном і Маратом. Другий, солдат, мав одну тільки силу — жалість.

За нього говорили ще його рука, що била ворогів, і серце, яке їх милувало. Бувши переможцем, він гадав, що має право щадити переможених.

З цього походив прихований, але глибокий розлад між цими двома відмінними людьми. Обидва вони боролися з бунтом, і кожен мав для того свій засіб: один — перемогу, другий — терор.

Вся «Діброва» тільки й говорила, що про них. І особливо збільшувало тривожний інтерес до них те, що ці двоє людей, таких протилежних, були щирі друзі, міцно зв’язані духовно. Ніколи ще вище й глибше почуття приязні не єднало двох сердець. Нещадний врятував життя милостивому і дістав шрам на обличчі. Один з них був втіленням життя, другий — смерті. Один уособлював принцип жаху, другий — примирення. І проте вони любили один одного! Дивні бувають загадки! Уявіть собі милосердного Ореста і жорстокосердого Пілада чи Арімана братом Ормузда[116].

Додамо ще, що той із двох, якого називали «лютим», був водночас найгуманнішою людиною: він сам перев’язував поранених, доглядав хворих, дні й ночі проводив у лазаретах та перев’язних пунктах, ладен був плакати над босими, голодними дітьми, не мав нічого, бо все роздавав бідним. Він брав участь у всіх боях, ішов на чолі атакуючих у найнебезпечніші місця, озброєний, бо мав шаблю й пістолети за поясом, і беззбройний, бо ніхто не бачив, щоб він коли-небудь вийняв шаблю чи взявся за пістолети. Ішов під удари, але сам не завдавав їх. Говорили, що він раніше був священиком.

Один з цих людей був Говен, другий — Сімурден.

Між цими двома людьми була дружба, але між їхніми двома принципами — ненависть. Вони були наче одна розтята і поділена надвоє душа. Говен справді дістав половину душі Сімурдена, але половину лагідну! Здавалося, що Говенові дісталося все світло цієї душі, а Сімурден лишив собі все чорне. Наслідком цього був внутрішній розлад. Ця глуха боротьба не могла не прорватися, врешті, назовні. Одного ранку бій почався.

Сімурден спитав Говена:

— Як наші справи?

Говен відповів:

— Ви знаєте це не гірше за мене. Я розігнав банди Лантенака. У нього лишилося дуже мало людей. Він притиснутий до Фужерського лісу, а через тиждень буде оточений.

— А через два тижні?

— Буде взятий у полон.

— А потім?

— Ви бачили мою об’яву?

— Бачив. То що?

— Він буде розстріляний.

— Знову милосердя. Його треба гільйотинувати.

— Я, — сказав Говен, — за військову страту.

— А я, — відповів Сімурден, — за страту революційну.

Глянувши в лице Говенові, він спитав:

— Нащо ти випустив на волю черниць з монастиря Сен-Мар-ле-Блан?

— Я не воюю з жінками, — відповів Говен.

— Ці жінки ненавидять народ. А в ненависті одна жінка варта десяти чоловіків. І чому ти не віддав до революційного трибуналу зграю старих фанатиків-попів, узятих в Лувіньє?

— Я не воюю з стариками.

— Старий піп гірший за молодого. Бунт небезпечніший, коли його проголошують сивоволосі. Зморшкам старості вірять. Не треба облудної жалості, Говен. Царевбивці — це визвольники. Пильно стережи башту Тампля.

— Башту Тампля! Я б випустив із неї дофіна. Я не воюю з дітьми.

Погляд Сімурдена став суворим.

— Говен, знай, що треба провадити нещадну війну проти жінки, коли вона зветься Марія-Антуанетта, проти старика, коли він зветься папа Пій VI, проти дитини, коли вона зветься Людовік Капет.

— Я ж не політик, учителю.

— Дивись, щоб ти не став небезпечною людиною. Чому при наступі на Коссе, коли бунтівник Жан Третон, притиснутий і оточений нашим військом, сам-один кинувся з шаблею в руці на нашу колону, ти крикнув: «Розступіться. Пропустіть його!»?

— Бо не годиться тисячі вбивати одного.

— Чому при Кайльєтрі д’Астільє, коли ти побачив, що солдати хочуть убити вандейця Жозефа Безьє, що був поранений і повз по землі, ти крикнув: «Ідіть уперед! Це моя справа!» — і вистрілив з пістолета в повітря?

— Бо лежачого не б’ють.

— І ти помилився. Обидва сьогодні ватажки банд. Жозеф Безьє — «Вус», а Жан Третон — «Срібна Нога». Рятуючи цих двох, ти дав республіці двох ворогів.

— Звичайно, я хотів здобути їй друзів, а не ворогів.

— Чому після перемоги при Ландеані ти не звелів розстріляти триста взятих у полон селян?

— Бо полонених республіканців Боншан пощадив, і я хотів, щоб знали, що й республіка пощадила полонених роялістів.

— То, значить, взявши в полон Лантенака, ти помилуєш його?

— Ні.

— Чому? Помилував же ти триста селян?

— Селяни — темні люди. А Лантенак знає, що робить.

— Але ж Лантенак твій родич.

— Франція мені рідніша.

— Лантенак старий.

— Лантенак чужинець. Лантенак не