Читати книгу - "Карта днів"

— А чому ви не допомагаєте їй? — запитала Емма.

— Якщо ви досі не помітили, я став трошки застарим для цього. У мене ішіас, погані коліна, високий цукор… Хай там як, я не та людина, котра потрібна для цієї роботи.

— Я вам обіцяю, що ми — ті, — сказав я.

— Сподіваюсь на це. Удачі обом.

Він підійшов до іншої машини на паркінгу — глянцевого старенького кадилака з дверцятами, що відчинялися не як звичайно, а проти напрямку руху автомобіля, — і свиснув, кличучи свого порожняка. Той прибіг і з ходу пірнув на заднє сидіння крізь опущене вікно. Двигун автомобіля заревів надзвичайно гучно. Ейч відсалютував нам та рвонув із майданчика так, що із-під коліс пішов дим.

* * *

— Шизня якась повна, правда? — Я кермував, але дивився більше на Емму на пасажирському сидінні поруч і лише кожні кілька секунд кидав погляд уперед, на дорогу. — Я маю на увазі, це однозначно тупа ідея з різних причин. Правда ж?

Вона кивнула:

— Ми майже нічого не знаємо про цього чоловіка. Ми з ним бачилися вперше.

— Точно.

— Ми навіть не знаємо його справжнього імені. А він хоче відправити нас із якимось дивним дорученням хтозна-куди…

— Точно-точно…

— А ці пакети?! Нам не дозволено навіть зазирнути всередину…

— Точно! А ця місія може бути реально небезпечною. Та якою б не була! Ми навіть не знаємо.

— І пані Сапсан злитиметься на нас.

Я виїхав на зустрічну смугу, щоб обігнати машину. Коли я схвильований, то їжджу швидко.

— Вона оскаженіє, — погодився я. — Вона після цього може ніколи вже з нами не заговорити.

— І не всі наші друзі захочуть цього.

— Твоя правда.

— Це може розколоти групу, — продовжувала вона.

— Це буде капець.

— Так і буде, — сказала вона.

— Реально буде, — я глянув на неї, — та все ж…

Вона зітхнула. Поклала руки собі на коліна та подивилась у вікно:

— Та все ж…

Червоне світло. Я пригальмував перед світлофором. На мить запала тиша, і я почув, що в радіоприймачі, який, як виявилось, був вимкнений не до кінця, на класичній рок-станції тихо лунала якась пісня. Я зняв руки з керма та всім тілом повернувся до Емми.

Вона подивилась на мене:

— Ми це зробимо, правда ж?

— Так. Думаю, зробимо.

Несміливо почав накрапати дощик. Навколо нас на мокрому склі розпливалися вогники передмістя. Я ввімкнув склоочисники на вітровому склі.

Поки ми їхали до мого дому, уточнювали деталі. Отже, ми все розповімо нашим друзям, але не пані Сапсан, сподіваючись, що вона не дізнається, що ми втекли, поки ми не будемо вже надто далеко, щоб нас зупинити. Ми візьмемо із собою ще двох із них. Будь-кого, хто видаватиметься нам найбільш підхожим за своїми вміннями та проявить найбільше бажання піти з нами. І з цього моменту свого рішення змінювати ми не будемо. Я просто нутром відчував, що ця місія була чимось таким, що було вкрай необхідне мені; що це було саме таке життя, якого я для себе й хотів — не зовсім звичайне і не зовсім дивне, але не кероване примхами і приписами імбрин.

Частина мене хотіла негайно вирушити до будинку Ейба, щоб задовольнити мою цікавість щодо того, що ж іще було там у його бункері (машина? реально?), та, перш ніж ми зробили щось іще, ми мали поговорити з іншими.

Коли ми зайшли в мій дім через парадні двері, найперше, що я почув, був голос Олівії в мене над головою: «А де ви були?», — і я ледве не впав із серцевим нападом. Вона, схрестивши руки на грудях, пильно дивилася на нас зі стелі, на якій стояла вниз головою.

— Як довго ти там чекаєш? — запитала Емма.

— Достатньо довго.

Олівія відштовхнулася від стелі до підлоги, де вона стала на ноги, які швидко, одним метким рухом, засунула у свинцеві черевики, що там її ждали.

Усі інші нас чули і швидко позбігалися з усіх куточків будинку та стовпились у передній частині холу, прагнучи нас порозпитувати.

— А де пані Сапсан? — запитав я, дивлячись повз них у напрямку вітальні.

— Досі в Акрі, — відповів Горацій. — На ваше щастя, усі імбрини зараз перебувають на дуже тривалому засіданні в Раді.

— Намічається щось велике, — сказав Мілард.

— А де ви були? — запитав Г’ю.

— Одне одного на пляжі за попки мацали? — запитав Єнох.

— У секретному бункері Ейба? — запитала Бронвін.

— І про який секретний бункер тут згадують? — запитав Г’ю.

Його не було з нами, коли ми знайшли бункер. Він не знав.

— Ми не були впевнені, чи ти захочеш, щоб ми розповідали всім іншим, — виправдовувалась переді мною Бронвін.

Тоді я сам став пояснювати всім іншим, але невдовзі все перейшло в хаос крикливих запитань, усі говорили одне поперед одного, поки Еммі не довелось ляснути в долоні та закликати до тиші.

— Усі перейдіть до вітальні! Ми з Джейкобом маємо вам дещо розповісти! — гукнула вона.

Ми всадовили їх та почали викладати все по черзі: про відкриття, яке зробили напередодні в домі Ейба, про зустріч із Ейчем та про міні-квест, який він нам влаштував, а також про обіцянку набагато важливішого квесту.

— Ви ж не маєте наміру це робити, правда ж? — запитав Горацій.

— Чорт забирай, маємо, — відказав я. — І ми хочемо, щоб двоє з вас пішли з нами.

— Ми команда, — сказала Емма. — Усі ми.

Але їхня реакція була різною. Клер розсердилась. Горацій став мовчазним та напруженим. Г’ю та Бронвін глибоко замислились, але я мав надію прихилити їх на свій бік. З іншого ж боку, Єнох, Мілард і Олівія здавалися готовими стрибнути з нами в машину просто зараз.

— Пані Сапсан була такою доброю до нас, — похмуро проказала Клер. — Ми в боргу перед нею.

— Я згодна, — додала Бронвін. — Я не брехатиму їй. Я ненавиджу брехати.

— На мій погляд, ми надто стурбовані тим, що подумає пані Сапсан, — сказала Емма.

— Я думаю, що місії, схожі на ті, які виконували