Читати книгу - "Карта днів"

— Мені подобається моє призначення, — сказав Г’ю.

— Але ми марнуємо себе в Акрі, — заперечив Мілард. — Ми без страху можемо бувати в цьому часі. Хто ще з таким досвідом, як у нас, міг би це зробити?

— Вона ж не мала на увазі, що ми просто зараз повинні вирушати, — озвався Г’ю. — Досі в нас був тільки один день уроків нормалізації!

— Думаю, ти готовий, — сказав я.

— Половина з нас не має навіть сьогочасного одягу! — зауважив Горацій.

— Ми з цим розберемось! — відповів я. — Послухайте, в Америці є дивні діти, котрі потребують нашої допомоги, і я думаю, що це більш важливо, ніж відновлення деяких петель.

— Слухайте, слухайте, — підтримала мене Емма.

— Лиш один потребує там допомоги, — зауважив Г’ю. — Можливо. І якщо той мужик, Ейч, не бреше.

— Журнал Ейба заповнений сотнями місій, — заперечив я, намагаючись не показувати свого розчарування, що все зростало, — половина з котрих полягала в допомозі юним дивним у небезпеці. Дивні не переставали народжуватись після того, як Ейб припинив свою діяльність. Вони й досі там є, і їм і досі необхідна допомога.

— Вони не мають власних справжніх імбрин, — додала Емма.

— Ось чому ви тут, — сказав я. — Ось що ми повинні робити. Мисливці на порожняків постаріли, імбрини надто зайняті проведенням нарад, і немає нікого, хто міг би допомогти отим дітям краще за нас. Настав наш час!

— Якщо ми тільки зможемо довести це якомусь чуваку, якого ми навіть не знаємо! — саркастично зауважив Єнох.

— Це іспит, — відказав я. — І я збираюсь його скласти. Кожного, хто думає так само, чекаю внизу коло сходів зі складеною сумкою рівно о дев’ятій ранку.

Розділ сьомий

Коли вже пізньої ночі у своїй кімнаті я складав свою сумку, мій погляд раптом за щось зачепився, і те «щось» було серед карт, прикріплених до стіни над моїм ліжком. Тих карт були там цілі пласти. Вони були наклеєні та прибиті одна поверх іншої та утворювали собою велетенську мозаїку, котра із часом стала для мене чимось більшим, ніж просто шпалери. І от тепер я помітив там дещо, що привернуло мою увагу, і я припинив складати сумку та виліз на ліжко. Я став на подушки, щоб роздивитись невеличкий малюнок, який виднівся із-під трискладкових мап «Нешенл Джіоґрефік»: мультяшний алігатор, що через соломинку потягував коктейль.

Я познімав із цвяшків усі ті карти, що затуляли собою малюнок, і під ними побачив стару серветку з «Мел-О-Ді» — ту, на якій була карта Флориди. У «Мел-О-Ді» зазвичай роздавали кольорові олівці дітям, щоб ті малювали, поки їдять. І ми з дідом таким чином розмалювали цю серветку. Я вже давно забув і про той день, і навіть про те, що тут була ця карта. І ось тепер я дивився на те, що був намалював Ейб — бо ж переважно саме його тверда рука й малювала на цій мапі. Посередині він обвів «Русалчину Країну Мрій» — у тому ж місці, де й мокра склянка Ейча залишила була свій слід. А поряд Ейб намалював іще невеличкий череп та схрещені кості. А посеред болота Еверґлейдз він намалював зграйку рибок із ногами. (Чи то були люди з риб’ячими головами?) А ще в кількох місцях по всьому штату він зобразив якісь кривулясті значки, і, якщо я правильно пам’ятав умовні позначки з нині загубленої Карти днів пані Сапсан, це означало «тут петля». Були там також і ще кілька інших символів, котрі я не зміг розшифрувати.

Ейч нібито казав, що вони не роблять карт. Але якщо це був один із законів мисливців на порожняків, то Ейб порушив його, намалювавши для мене цю мапу. І, роблячи це, він сильно ризикував.

Питання чому?

Я обережно зняв карту, а потім перевірив решту стіни щодо всього, що там намалював Ейб. Які ще «хлібні крихти» він позалишав для мене, ховаючи їх на видноті? Я почав несамовито знімати все, на чому було бодай щось, намальоване чи написане рукою.

Таким чином, я знайшов кілька карт, які були намальовані від руки, пером, на чистому папері в клітинку, але вони були без позначок і контурні лінії на них мали незнайомі мені обриси. Була ще карта автомобільних доріг штатів Меріленд і Делавер, на якій були якісь помітки, тому я склав її та вклав у неї мапу «Мел-О-Ді». Були там, прикріплені до стіни, кілька поштівок, надісланих із тих місць, якими подорожував Ейб, — із мотелів, придорожніх «пасток для туристів»[35] та містечок, про які я ніколи не чув. Ейб припинив подорожувати, коли мені було близько одинадцяти. Попри протести моїх батьків, він самостійно постійно їздив машиною «відвідати друзів у штаті». І, хоча він ніколи не знаходив часу подзвонити моєму татові, щоби просто «відмітитись», та завжди надсилав мені поштівки з місць, куди вирушав. Я не знав, чи мають вони яке-небудь значення, але про всяк випадок поклав їх разом із картами, засунувши до книги у твердій обкладинці. Потім я поклав усе це до своєї спортивної сумки, поверх зміни одягу, що я зібрав. Рано-вранці я зібрав усю готівку, яку зміг знайти в усьому домі, що було не так багато, на додачу до тієї заначки, яку мої батьки тримали в шкарпетці в одному зі своїх комодів. Я обтягнув пачку з грошима гумкою та поклав її в мою стару — із зображенням Покемона — пластикову коробку для обідів, де в мене був набір основного туалетного приладдя, а також пачка таблеток від болю в шлунку та пляшечка «Пепто-Бісмолу»[36] — на випадок, якщо нам доведеться трохи помандрувати в супроводі якогось порожняка.

Я вже збирався затягнути блискавку на сумці, коли мені спало на думку ще дещо. Я став на коліна та витягнув із-під ліжка Ейбів журнал проведених операцій. Я підняв його та зважив у руці, намагаючись прикинути, чи варто брати його із собою. Він був товстий і важкий, але заповнений конфіденційною