Читати книгу - "Двійник"

— Скажи, що це за друг? Хто тебе підвіз?

— Він уже поїхав! Ця сигналізація його злякала.

— То це хлопець? Хто?

— Я не втягуватиму його в проблеми!

— Що це за хлопець?

— Не треба, тату. Не починай.

— Ти залишишся тут і все розкажеш. Кейті, ану стій…

Кроки загупали й раптом спинилися. Кейті завмерла на сходах, дивлячись на Мору.

— Спускайся сюди! — загорлав Рік.

— Так, тату, — промимрила Кейті, не зводячи з неї очей. — Тепер зрозуміло, нащо ти замкнув від мене двері.

— Кейті! — Задзвенів телефон, Рік замовкнув і розвернувся взяти слухавку. — Алло? Так, це Рік Баллард. Тут усе гаразд. Ні, не треба приїжджати. Дочка прийшла додому і вчасно не вимкнула систему…

Дівчина дивилася на неї з відвертою ворожістю.

— То ви його нова подруга.

— Будь ласка, не лайтеся через це, — тихо відповіла Мора. — Я не його подруга. Мені просто треба було десь переночувати.

— А, ясно. То чому б і не з моїм татом?

— Кейті, це правда…

— У цій родині ніхто не каже правду.

Унизу ще раз задзвонив телефон. Рік знову відповів.

— Кармен. Кармен, заспокойся! Кейті тут. Так, вона в порядку. Якийсь хлопець привіз її забрати наплічник…

Дівчина кинула на Мору останній отруйний погляд і спустилася вниз.

— Це твоя мати, — сказав Рік.

— Ти ж їй розповіси про свою нову подругу? Як ти міг так з нею вчинити, тату?

— Нам треба про це поговорити. Ти мусиш прийняти те, що ми з твоєю матір’ю вже не разом. Усе змінилося.

Мора повернулася до кімнати, зачинила двері. Поки вона вдягалася, чула, як вони сваряться внизу. Голос Ріка був спокійний та твердий, голос дівчини бринів люттю. Переодягалася Мора дуже швидко. Коли спустилася, побачила Балларда з дочкою у вітальні. Кейті скрутилася на канапі, наче сердитий дикобраз.

— Ріку, я поїду, — сказала Мора. Він підвівся.

— Не можна.

— Нічого страшного. Вам потрібно побути з родиною.

— Їхати додому небезпечно.

— Я не поїду додому. Найму номер у готелі. Правда, усе буде чудово.

— Моро, зачекайте…

— Вона хоче піти, ясно? — відрізала Кейті. — То дай їй піти.

— Я зателефоную, коли дістануся до готелю, — сказала Мора.

Коли вона виїжджала з гаража, Рік вийшов і став на під’їзній доріжці, дивлячись на неї. Їхні погляди зустрілися крізь скло вікна, він зробив крок уперед, наче намагаючись усе ж таки переконати її лишитися, повернутися до безпеки його домівки.

З’явилася ще одна пара вогнів. Авто Кармен зупинилося на узбіччі, вона вийшла — біляве волосся скуйовджене, з-під халата визирає нічна сорочка. Мати, зірвана з ліжка заблудлою тінейджеркою. Кармен кинула погляд на Мору, сказала Балларду кілька слів і пішла до будинку. Крізь вікно вітальні Мора бачила, як мати з дочкою обійнялися.

Чоловік зволікав. Подивився на будинок, тоді знову на Мору, наче розривався між ними.

Вона прийняла рішення за нього. Увімкнула передачу, натиснула на газ і поїхала. Побачила краєм ока в дзеркалі заднього огляду, як він розвернувся й пішов до будинку. Назад, до родини. Навіть розлучення не може стерти того зв’язку, що формується роками шлюбу. Ще довго після того, як папери підписано й рішення завірено судом, цей зв’язок лишається живим. А найсильніший із них утворюється дитячою кров’ю та плоттю.

Мора видихнула. Несподівано відчула себе очищеною від спокуси. Вільною.

Дотримуючись даної Балларду обіцянки, вона не поїхала додому. Натомість рушила на захід, до 95-ї траси, що широкою аркою обходила передмістя Бостона. Зупинилася в першому придорожному мотелі, який їй трапився. У номері стояв запах сигарет та мила «Айворі». Кришка унітаза була огорнута паперовою стрічкою з написом «продезинфіковано», склянки у ванній були пластикові. Крізь тонкі стіни линув гамір від дороги. Мора не могла згадати, коли востаннє зупинялася в такому дешевому, миршавому мотелі. Зателефонувала Рікові — дзвінок на півхвилини, тільки повідомити, де вона. Тоді вимкнула мобільний і вмостилася між обтріпаних простирадл.

Тієї ночі вона спала міцніше, ніж протягом усього тижня.

19

Ніхто мене не любить, ніхто не приголубить, піду я у садочок, наїмся хробачків. Хробачків, хробачків…

Годі вже про це думати!

Метті заплющила очі, стиснула зуби, але не могла викинути з голови цю дурнувату дитячу пісеньку. Вона знову й знову повторювалася й завжди поверталася до них, до хробаків.

«Тільки от не я їх їстиму, а вони мене».

О, та подумай уже про щось інше. Про щось хороше, гарне. Квіти, сукні. Білі сукні з шифоном та намистинками. День весілля. Так, про нього й думай.

Вона згадала, як сиділа в кімнаті для наречених методистської церкви святого Іоанна, дивилася в дзеркало й думала: «Це найкращий день мого життя. Я виходжу заміж за коханого чоловіка». Згадала, як до кімнати ввійшла її мати, допомогти з фатою. Як вона схилилася до неї і з полегшенням видихнула: «Я вже й не думала, що цей день прийде». День, коли чоловік нарешті візьме її дочку за дружину.

Тепер, сім місяців потому, Метті думала про материні слова, і про те, що вони були не дуже добрі до неї. Але того дня ніщо не могло зіпсувати її радості. Ані вранішня нудота, ані вбивчі високі підбори, ані те, що Двейн їхньої шлюбної ночі випив стільки шампанського, що заснув у готельному номері ще до того, як вона вийшла з ванної. Значення мало тільки те, що вона стала місіс Первіс, і її життя, — її справжнє життя, — нарешті мало розпочатися.

«А тепер воно закінчиться тут, у цьому ящику, якщо Двейн мене не врятує.

Він врятує, правда ж? Він хоче, щоб я повернулася?»

Це було ще гірше, ніж думати про те, як її з’їдять хробаки. Зміни ж тему, Метті!

«Що, як він не хоче, щоб я повернулася? Що, як він весь цей час сподівався, що я кудись зникну, і він зможе бути з тією жінкою? Що, як це саме він…»

Ні, не