Читати книгу - "Матінка Макрина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отже, зустрічалися ми протягом восьми чи, може, дев’яти днів, завжди по три години, бо стільки мав часу єзуїт Рилло, який писав італійською, Ляйтнер із Пропаганди[83], що писав французькою, панотчик, що писав польською, а якийсь граф це ще англійською перекладав, так що шостого грудня все вже було переписано начисто канцеляристами, лежало в безпечних шухлядах, від краю до краю, аркуш за аркушем: сім років мого страшного мучеництва, п’ятдесят, ні, шістдесят років мого страшного мучеництва.
*
Однак поза диктуванням дні мої були порожніми. Ні на що поскаржитися я не могла, можливо, крім того, що ці сакрекерки з ранку до вечора уважно поглядали на мене, але панотчик заспокоював, мовляв, французький ідеал святості відмінний від типу, який ви представляєте, після чого додавав, що всі вони в захваті, хто з чужих людей мене бачив, той наснажений ходить, а весь дім у спокої, щасті та світлі. Ми спеціально просили ще з Парижа, аби для мене заснували орден, де будуть якісь польки й без москвинок, проте намарно — листи до сакрекерок відчинили нам брами монастиря з французками, серед яких жодних польок не було. Але вони почали вивчати нашу мову та, як і ті паризькі, пробували зі мною польською співати. Гарно, гарно, — хихотів панотчик, спостерігаючи за їхніми зусиллями, після чого серйозним тоном промовляв: Ось польський тріумф через мучеництво! Іноді до мене приводили якусь непокірну інститутку, то я з нею веселилася, а вона одразу як віск м’якла, побачивши, що я не така, як ті, накрохмалені та тверді, як дошки. Мали вони і свою божевільну, панну Марескотті, грім-бабу, начебто буйну, що часто кидалася на свою опікунку, але при мені вона була покірною, як ягнятко, бо я клала їй у руку смакоти, а потім співала старі пісні, колисанки, які запам’ятала ще з дому та яких тут ніхто не розумів, і так напувала спокоєм водночас і її, і своє серце. Приходили до мене сестрички за порадами, хтось перекладав, я говорила абищо, а вони вже кричать, що я істину сказала і вони, всі збуджені, цю істину приймають.
А все-таки… вони були на Троїцькій горі в себе вдома, кожна знала своє місце, кожна у своїй келії, всі плямки на стіні, всі тріщини в дошках підлоги пам’ятала. А я як той ґудзик відірваний, як те яблуко негарне, потовчене, що з кошика випало й покотилося ген-ген у чужий байрак. Я нібито мала і келію, і сінник, а всюди як не своя. Церква велика, багата, з колонами, мальована — люди до неї сходяться юрбами, а мені там завжди, як на найвіддаленішому вигоні, тоскно за домом, немовби я колись якийсь дім мала, але ж не мала, не мала його ніколи, відколи до столу підросла, бо домом не була ні моя хатинка на службових квартирах, ні нора, у якій з Вінчем жила, ні всі ті монастирі та тюремні камери, ні палаци, палаци та церкви, через які я пройшла за останні роки — ніде, ніде, ніде я вдома не була. А отже, і не тут.
І ходила отак увесь день, і сновигала — трохи монастирським садом, але пізньої осені, хоч і римської, там повівав холодний вітер; трохи в церкві душу підживила, трохи в трапезній тіло, коридорами погуляла, хоч ноги у мене жахливо в цьому Римі розболілися, то прийняла гостя, якщо гість приходив. Та й по всьому. Я не могла на місці всидіти. У кожен куток заглядала, кожну шпаринку, наче сіра мишка, обнюхувала; мені здавалося, що немає такого закутка на всій Троїцькій горі, куди б я свого носа не встромила, поки одного пополудня, повертаючись із саду, не зупинилась у коридорі перед гаптованою запоною, яку я стільки разів, ходячи зліва направо і справа наліво, проминала; я простягла руку й відхилила краєчок — і аж відскочила. Бо за тією заслоною сиділа найпрекрасніша й найгарніша Матір Божа, яку коли-небудь намалювала людська рука. Лише тоді я пригадала, що помітила її ще першого дня, коли бігла до Причастя, і про все забула, немовби мені водою зі струмка мозок вимило — ех, хто дірку в голові має, у того й пам’ять дірява.
Відтоді я приходила туди щодня, і коли отак сідала перед моєю Mater Admirabilis[84], то, врешті, була в себе, врешті, бачила цю дівчину, непорочну дівчиноньку, чисту, наче лілії, що одна в неї збоку в горщику росте, а дві інші обабіч рами схиляються до неї відкритими чашечками й закритими бутонами, врешті, могла віч-на-віч посидіти з нею, виплакатися за всі часи, за все моє життя — реальне і вигадане, могла їй сказати: М’якусінькі в тебе ручки, не для прядіння шорсткої пряжі, не для шурування кам’яних підлог, а для гортання золотих сторінок у блакитній книжечці, до чистого співання побожних пісень; уся ти гладка й непорочна, зашнурована, як невинна, плащем від усього зла світу відокремлена, прозора, наче скляна ваза, з якої лілія п’є холодну та кришталеву воду, а якщо ти відклала веретено, то тому, що для прядіння і шурування, і прання, і готування існують інші, інші існують для тріпання сінників, шкрябання паркетів, інші — для носіння важкого, інші — для роздягання п’яних чоловіків і кидання їх на барліг, для відмивання їхньої блювоти — інші, а для Тебе — лише зорі навколо голови та підніжок під стопу, для Тебе — цілий світ, відкритий аж до горизонту, аж до вічної Світової Зорі. Тут був мій передих, тут був мій спочинок: позаяк від болю втомлених ніг я не могла стати навколішки, то сиділа, широко розіклавши коліна, а між ними, у фалдах чернечої ряси, складала руки з вервицею й нібито читала молитви, насправді ж молилася просто від серця до серця, з-під моєї чорної сутани під її рожевий кафтанчик: Коли встанеш, то легкими ніжками побіжиш блискучими підлогами аж до ріки та в ріку пірнеш, хоч і пірнати не мусиш, бо ти чиста навічно єси, а я, хоч би аж до смерті купалася в ріках лугу та вогню, то не відмиюся від усього бруду, який до мене пристав. Але я можу сісти навпроти Тебе і в ті миттєвості, коли вдивляюся у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матінка Макрина», після закриття браузера.