Читати книгу - "Данина Каталонії"

ввели. Тому між десятьма сантимами й банкнотою у дві з половиною песети нічого не було, й усі банкноти номіналом менше десяти песет були дуже рідкісними[39]. Для найбідніших це означало значне погіршення ситуації з продовольством. Маючи банкноту номіналом 10 песет, жінка могла годинами стояти в черзі до крамниці, а потім не змогла б нічого купити, оскільки бакалійник не мав решти, а вона не могла дозволити собі витратити всі свої гроші.

Мені важко відтворити тодішню атмосферу, — атмосферу тривоги через плітки, які щоразу несли нову інформацію, цензуру преси та постійну присутність озброєних людей. Її важко відтворити тому, що наразі в Англії не існує нічого, що могло б створити таку атмосферу. В Англії політична нетерпимість не сприймається як даність. Щоправда, існують політичні утиски, проте до певної міри. Якби я був шахтарем, то мені не хотілося б, щоб мій начальник знав, що я — комуніст. Але «пристойний партієць» досі зустрічається рідко, а поняття «ліквідації» чи «знищення» усіх, хто не погоджується з вашою думкою, поки не є нормою. Однак це було природним у Барселоні. «Сталіністи» стали господарями становища, і тому кожен «троцькіст» був у небезпеці, під підозрою. Усі боялися того, чого насправді більше не сталося — нового повстання, вуличних боїв, за які знову звинуватили б РПМЄ та анархістів. Були миті, коли я дослухався, чи не лунають перші постріли. Було таке відчуття, наче місто оповила якась могутня зла свідомість. Усі це помітили і всі коментували. Дивно, але слова у всіх були майже однакові: «атмосфера у місті жахлива. Ми ніби перебуваємо у велетенській божевільні». Але я не беруся стверджувати таке за всіх. Деякі англійці, які пересувалися лише від готелю до готелю, навіть не помітили, що з атмосферою щось не так. Герцогиня Атольська писала («Сандей Експрес», 17 жовтня 1937 року):

Я побувала у Валенсії, Мадриді та Барселоні... і у всіх містах дотримуються ідеального порядку без застосування сили. Готелі, в яких мені доводилось зупинятися, не просто «нормальні» та пристойні, вони розкішні, незважаючи на брак масла й кави.

Це характерна риса англійських туристів — вони не вірять, що поза межами готелю існує інше життя. Сподіваюся, для герцогині масло все ж знайшли.

Я перебував у санаторії «Маурин», яким керувала РПМЄ. Він був розташований поблизу Тибідабо, гори незвичної форми, що здіймається одразу за Барселоною, і традиційно вважається, що з цієї гори Сатана показав Ісусу міста усього світу (звідси й назва). Будинок колись належав якомусь заможному буржуа, але після початку революції дім у нього відібрали. Тут набиралися сил хлопці з травмами, що назавжди зробили їх каліками, — наприклад, з ампутованими кінцівками. Було тут і декілька англійців: Вільям, з пораненням ноги, Стаффорд Коттман, вісімнадцятирічний юнак, якого прислали сюди просто з окопів з підозрою на туберкульоз, та Артур Клінтон, чия розтрощена ліва рука досі була у хитромудрій штукенції з дротів, яку використовували в іспанських шпиталях та називали літаком. Моя дружина досі жила в «Континенталі», і я щодня навідувався до Барселони. Вранці я ходив до центрального шпиталю на електротерапію. То були химерні процедури — серія колючих ударів струмом, через які смикалися м’язи руки. Але, здавалося, це допомагало — я знову міг рухати всіма пальцями й біль трохи вщух. Ми вирішили з дружиною, що найкраще тепер якомога швидше повернутися до Англії. Я був дуже слабким, здавалося, голос зник назавжди. До того ж лікарі запевнили, що я зможу воювати в ліпшому випадку лише за декілька місяців. Я мусив подумати про заробіток. Я не бачив сенсу залишатися в Іспанії, а тим більше їсти хліб, якого так потребували інші. Однак, моя мотивація була дещо егоїстичною. Мене переповнювало бажання якомога швидше втекти від усього цього: жахливої атмосфери політичних підозр та ненависті, озброєних людей, що нишпорять вулицями, повітряних нальотів, окопів, кулеметів, скрипучих трамваїв, чаю без молока, просякнутих олією харчів та браку сигарет — усього, з чим тепер у мене асоціювалась Іспанія.

Лікар у шпиталі підтвердив, що я не придатний до військової служби, але для отримання звільнення я мусив пройти медкомісію в одному зі шпиталів на фронті, а тоді поїхати до Сьєтамо, де в штабі РПМЄ мені поставлять печатку. Копп щойно повернувся з передової і був напрочуд радісним. Він брав участь у наступі й повідомив, що Уеску, зрештою, візьмуть. Уряд перекинув війська з мадридського фронту, усього близько тридцяти тисяч солдатів і багато літаків. Італійці, яких я зустрів дорогою в Таррагону, вели наступ на дорогу в Хаку, проте втратили дуже багато людей і два танки. Все одно місто здасться, тріумфував Копп. (На жаль, не так сталося, як гадалося. Атака перетворилась на криваве побоїще і вилилась хіба в оргію брехні в газетах.) Тим часом сам Копп їхав до Валенсії для бесіди в Міністерстві оборони. Копп отримав лист від генерала Позаса, який тепер командував армією на сході. То був звичайний в таких випадках лист, в якому Коппа описували як «людину надійну та непохитну» і рекомендували на посаду в інженерному підрозділі (до війни Копп був інженером). П’ятнадцятого червня він поїхав до Валенсії, а я — до Сьєтамо.

Лише за п’ять днів я повернувся назад до Барселони. Наша вантажівка дісталася Сьєтамо десь опівночі, й щойно ми прибули до штабу РПМЄ, нас вишикували в шеренгу й заходилися видавати гвинтівки й набої, навіть не питаючи наших імен і прізвищ. Незабаром мав початися наступ, тому стягували усі можливі резерви. У мене в кишені була довідка зі шпиталю, проте я не міг відмовитися йти з хлопцями. Я ліг поспати просто на землю, підклавши під голову набої. Я був пригнічений, думки плуталися. Поранення розхитало мою нервову систему — так, мабуть, завжди буває, й мене страшенно лякала перспектива знову опинитися під кулями. Однак наступ відкладався, не забуваймо про іспанську mañana, тож зранку я пред’явив свою довідку й пішов отримувати звільнення з армії. Спроба звільнитися вилилась у довгу плутану подорож. Як і завжди, мене посилали зі шпиталю в шпиталь — Сьєтамо, Барбастро, Монсон, знов у Сьєтамо поставити печатку, а тоді на фронт через Барбастро й Лериду. Через стягування військ до Уески було мобілізовано увесь транспорт, що призвело до плутанини. Спав я де доведеться — одного разу в лікарні, потім у канаві, ще якось у муніципальному будинку в Барбастро на вузькій