Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

А вже після того священик починає обряд вінчання читанням єктенії і трьох молитов, у яких згадуються ветхозавітні праведники, які вірно і щасливо жили в подружжі. І просить Господа дарувати молодих, себто нас з Вірусенькою, дітьми й онуками, благословити нас благополуччям і дати нам «одне до одного любов у союзі миру».

Бере з аналоя вінець, хрестоподібно осіняє нас із Вірунькою, дає нам поцілувати розташований на вінці образ Христа.

І врочисто (а бас, який у нього бас! У театрі, в опері з таким голосом виступати!) виголошує – люстри і ті тихо подзвонюють від його голосу:

– Вінчається раба Божа Віра рабу Божому Володимиру!

Дає Віруньці поцілувати образ Богородиці на її вінці. І тричі виголошує:

– Господи, Боже наш, славою і честю вінчай їх!

І тричі благословляє нас. Потім проголошує, що раб Божий Володимир бере в дружини рабу Божу Віру, і теж нас тричі вітає.

Покладання вінців і спів священика «запечатлевают таинство брака».

З цієї миті – увага, друже мій, увага! – молоді стають – себто ми – МИ!!! – з Вірусенькою, – стають для церкви чоловіком і дружиною.

Хор співає «Отче наш».

Молоді – ми, ми з Вірусенькою, – схиляють голови на знак покори під вінцями.

І ось уже священик підносить молодим спільну чашу з червоним вином, освяченим хресним знаменням. Спершу я, вже як муж, випиваю вина – три маленькі ковтки, потім – жона моя. Вже жона, Господи, повірити у це трудно, що Віруся вже моя жона!!! Ура, ура, ура!!!

Це символ сімейної долі – ковтки із спільної чаші, – в радощах і в горі. Як би не було – життя є життя, – але віднині і на віки вічні ми разом!

І вже настає хвилююча мить, коли священик з’єднує праві руки мужа і жони, накриває їх єпитрахиллю, а зверху кладе свою долоню – це символізує (в Церкві все покоїться на символах, просто так ніщо не відбувається): муж отримує жону від самої Церкви, яка і поєднує їх навіки в ім’я Христа. Священик, тримаючи за руки мужа й жону, тричі обводить їх навколо аналоя, і це означає вічну спільну ходу. В цей час за молодими йдуть свідки, тримаючи над їхніми головами вінці.

Ось так обвінчався в церкві твій друг Володька Холодний, вольний парубок, хлопець хоч куди (перший на селі!), а тепер, дозволь ще раз вдатися до високого штилю, – законний муж жони своєї, в якості якої по згоді й любові виступила Віра Левченко, тепер уже Віра Холодна – не дівчина, а диво дивнеє, красуня з красунь, неземне взагалі створіння, яке віднині і навічно моє і з яким я планую бути лише щасливим і жити довго і дітей купу народити.

Тепер ти хоч усвідомлюєш, який щасливий твій друг Володька Холодний?! Га? ГA??? Та нині – і завтра-позавтра теж, – немає і не буде у всьому світі білому щасливішої за мене людини, як у всьому світові білому немає іншої такої Вірусеньки, яка дісталася мені.

МЕНІ!!!

Як усе просто, вигукнеш ти? Але спробуй до цієї «простоти» дійти!

Як сказано в посланні святого Павла, шлюб є велика таїна!

Уже без вінців священик підводить молоде подружжя, яке тільки-но стало подружжям, до царських врат, де вони – себто ми, ми з Вірусею, – по черзі цілуємо ікони Спасителя і Божої Матері, а потім хрест, і священик вручає нам ікони шлюбні, мені – Спасителя, Віруньці – ікону Богоматері і врочисто оголошує нас чоловіком та дружиною, новим у світі людей ПОДРУЖЖЯМ! І всі присутні в церкві по черзі вітають нас і зичать нам, зичать і зичать – літ довгих і щасливих у щасливому подружньому житті… Ось вже й закінчується одне із семи таїнств Церкви, себто вінчання. Отець служить благодатний молебень, потім здійснює відпуст, називає імена святих, які стануть нашими покровителями, і виголошує нам з Вірунькою, як новому подружжю, многоліття.

А вже коли ми, в статусі чоловіка і дружини, виходили з церкви, почувся дзвін на її верхотурі, і хтось з наших рідних вигукнув:

– Це на знак загальної радості і врочистості від з’єднання люблячих сердець!

Весілля буде хоч і скромним, але й велелюдним.

Танцювали й співали.

Проте наречена чомусь залишалася наче… наче сумною.

Брат молодого, Олексій, на той час уже відомий музичний критик, вибравши мить, пошепки запитав жениха: чому така сумна і мовчазна наречена? Що з нею?

Молодий не знав, що відповісти. Він і сам дивувався: чому його Віруся сумна й мовчазна? Не міг збагнути, що молоду дещо гнітило гамірливе застілля, дещо прозаїчні і жартівливо-грубуваті тости гостей. Її любов була романтичною, тож вона чекала і весілля такого ж, а воно було звичайним-звичайнісіньким – гості пили-їли, жартували, часом і солонувато, сміялися і горлали пісень – ніякої тобі романтики!

Згодом актриса Великого театру, близька до сім’ї Левченків, Марія Левіна згадуватиме: «Весілля відбувалося скромно. Віра була мовчазна, сумна, вона взагалі відзначалася скромністю, не любила павичевих квітів, нарядів і прикрас. На весіллі були прості люди. За моїми спостереженнями, я дійшла висновку, що Віра Холодна була простою, розумною, люблячою свій народ жінкою, байдужою до нарядів і сяйва золота».

Їхня перша шлюбна ніч припала на горобину ніч, що тоді зненацька розгулялася над Москвою, і казали, мало не на всій Руській рівнині в межиріччі Оки і Волги. Але над Москвою особливо небо вогнями кипіло, і перекати грому глушили все живе навколо.

На Русі горобиною ніччю здавна називають ніч із сильною і тривалою грозою, повною сліпучо-жахних блискавок і гуркітливого грому з усіма страхіттями.

Це сьогодні грім – усього лише звукове явище, яке супроводжує електричні розряди атмосфери під час грози і має характер гуркоту, а в наших предків з часів Перуна, а пізніше й Іллі-пророка це було зовсім-зовсім інше. Казали, що то Перун – пізніше Ілля-пророк, – роз’їжджає по небу на вогняній колісниці і стрілами розганяє нечисту силу та громом її вбиває.

Вочевидь тієї ночі, що стала шлюбною ніччю Володимира і Віри Холодних, святий Ілля-пророк влаштував – але з якої такої нагоди? – майже грандіозне побоїще над Москвою нечистої сили. Принаймні так усім тоді в Москві здавалося.

Ледве молоді, згораючи від любовного шалу, не зовсім сміливо, обоє ж до тієї ночі були незаймано-цнотливими, – вляглися – вперше у їхньому подружньому житті на подружнє ложе, як зненацька з такою силою гуркнуло у них, як їм здавалося над головами, що обоє схопилися переполошені і