BooksUkraine.com » Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

167
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 114
Перейти на сторінку:
обпалюючи з ніг до голови, друга голова дракона – страх смерті. Вона дихала їдкими випарами, обвуглювала серце і вкладала спеченим калачиком на диван, подалі від гамору і рухів зовнішнього світу.

Мабуть, лише тут, у полоні, в будівлі Донецького СБУ, Юра вперше за короткий час перебування в українській армії відчув, що він – офіцер. До них, зовсім хлопчиків, молодих лейтенантів, дорослі дядьки-добровольці й мобілізовані ставилися, радше, як до синів або молодших братів, не сприймали серйозно як бійців, що, звичайно ж, дратувало юнаків. Але вони розуміли, що тільки їх сміливість і професіоналізм можуть змінити ситуацію, тому терпляче чекали свого часу. Навіть однолітки, двадцятирічні хлопці-контрактники, ставилися до молодих лейтенантів, як до рівних, а не як до старших за званням. І в цьому порядку, що склався в такій дивній, такій незвичайній новій українській армії, що народжувалася на очах, було б украй неправильно корчити з себе людей із зірочками на погонах, великих начальників і тому подібне – бій покаже, хто чого вартий. Звичайно, після училища, де з дисципліною та ієрархією дуже суворо, непросто було сприйняти такий порядок, але Юра, наприклад, не відчував дискомфорту, зі свого боку незмінно прагнучи дотримувати субординацію і зі старшими за званням. Все-таки це – армія, хоч і молода. Але тут, у полоні, їх ретельно розсортували: окремо – добровольчі батальйони (на них казали – «смертники»), кулеметники і снайпери, окремо – мобілізовані рядові й контрактники, окремо – офіцери. Добровольців Юра більше не бачив. Снайперів теж. Офіцерів помістили в підвальне приміщення, де стояли збиті дерев’яні полиці до самої стелі, на яких дуже щільно лежали люди, багато хто мав легкі поранення. Юра здивувався: як багато, виявляється, українських військових знаходиться в полоні. Він стояв із Андрієм посеред підвалу і не розумів, що робити далі, куди можна сісти, а ще краще – прилягти, бо вони вкрай знесилені.

– Агов, хлопці, ви звідки? – запитав голос із кавказьким акцентом, але слова звучали все одно якось дивно. Говорив сивий високий чоловік із великим носом, трохи скошеним набік. – Я Таріелович, називайте мене так, старший тут…

Вони пояснили, звідки і як попали в полон. Таріелович дивився на них добрими темними очима і лише похитував головою:

– Ех, зовсім хлопчиськи, зовсім хлопчиськи…

З часом вони зрозуміли, чому в грузина такий дивний говір – у нього практично не залишилося зубів. Потім вони дізналися, що Таріеловича сильно били на допитах.

– Можна сказати, що вам ще пощастило: не поранені, не обстріляні, смерті не бачили. Ану, давайте, лізьте на самий верх, на шосту полицю, подалі від чужих очей. Бігом!

Хлопці намагалися заперечувати: мовляв, ми ховатися не будемо, але вже наступного дня зрозуміли, як мудро вчинив Таріелович і від яких моральних мук їх захистив. До полонених мали звичку заходити підхмелені козачки з Росії. Фізично вони не сильно знущалися – хіба що могли ударити пару разів кулаком в обличчя або живіт, плюнути, штовхнути ногою, але морально давили дуже сильно, прагнули принизити, змусити боятися, тремтіти, говорити те, що вони хочуть чути. Вишукували найслабкіших, бажано молодих – і на пару годин брали в оборот тут же, посеред підвалу, знущаючись на очах в інших військовополонених.

– І ці люди, – сказав Андрій після перших побачених тортур, влаштованих козачками над молодим хлопцем із західної України, – нам розповідатимуть, хто тут фашист?

Тож на шостій полиці виявилося набагато краще, ніж на першій: хоча й більш задушно, зате спокійно. Вони не мали нічого – ні мила, ні зубних щіток, ні рушників, у лазню їх не водили, в туалет виводили чотири рази на добу, жодних прогулянок. Годували маленькими порціями – двічі на день жменька макаронів і хліб. Але більш за все допікали не голод, не духота, а тривога за рідних, які нічого не знають про твою долю, яким, напевно, нині значно гірше, ніж тобі.

У перший же день на допиті Семенова сильно побили. Спочатку руками – за те, що укроп, потім ногами – за те, що офіцер, потім гумовою палицею – за те, що артрозвідник. Били професійно, від душі, із знанням справи. З реплік Юра зрозумів, що його обробляють колишні менти. Хоча чому – колишні? Може, вони менти й сьогоднішні. Більш за все беріг нирки, знав, що коли відіб’ють, то вже не відновляться, тому підставляв під удари інші частини тіла, прагнув розслабити м’язи і згадував тренування по бойовому самбо, на яких учили правильно падати і захищатися від ударів.

Командири розводили руками – доки жодних контактів і новин немає, радили звертатися до СБУ і до полковника Володимира Рубана, який опікувався обміном військовополонених. Він на громадських засадах був ніби посередником між ворожими сторонами. Ігор Юрійович знайшов телефон Рубана в інтернеті, але коротка розмова надії не подарувала. Полковник сказав, що займається лише тими солдатами, про яких достеменно відомо, що вони в полоні:

– Уточнюйте інформацію, зв’язуйтеся з товаришами по службі, командирами. Якщо пропав під Іловайськом, то перегляньте відео допиту полонених у Сніжному. Там багато людей, може, впізнаєте…

Але на цьому жорстокому відео ні Юри, ні інших колишніх курсантів-однокурсників, яких Ігор Юрійович і дружина знали в обличчя, не виявилося. Стояв у другому ряді хлопчина, чимось схожий на сина, але ні, не він, не він, однозначно. Сиділи на кухні, всоте переглядаючи ненависні кадри. Дружина Раїса плакала і молилася:

– Хай я нічого не дізнаюся, де він і як, але тільки б знати, що мій син живий, Господи! Дай хоч яку-небудь звісточку!

Скільки годин не стулили очей від Дня Незалежності, який перетворився на щонайдовшу і безсонну ніч відчаю – третю голову дракона. Думали-ворожили, кому ще можна подзвонити, до кого звернутися. Вранці Раїса не встигла переступити поріг свого конструкторського бюро на заводі, як колеги закричали:

– Раю, Раю! Твій Юра – в списку військовополонених!

Видихнула і перехрестилася: «Значить, живий! Спасибі Тобі, Господи!» – і розплакалася від щастя. Хоча, здавалося б, яке це щастя? Син – у полоні, в якому стані, де? Що з ним відбувається? Його б’ють? Знущаються? Працювала, немов робот, ще раз перебирала в думках усіх, до кого можна піти і постукати – раптом допоможуть, поки не задзвонив мобільний – викликав незнайомий номер. Серце тривожно забилося:

– Алло!

– Доброго дня! Це Раїса Семенова? – дзвонила жінка.

– Так, це я.

– Мій чоловік у полоні, в Донецькому СБУ. Ваш номер телефону йому дали два хлопчики, Юра і Андрій, щоб повідомити, що у них все нормально. Ви не хвилюйтеся…

– Як вони там?

– Я

1 ... 52 53 54 ... 114
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"