Читати книгу - "Народження Сталевого Щура"

Саме вчасно. Хтось не втратив голову у цій метушні й намагався підняти міст. Двоє чоловіків схопилися за ручку незграбної лебідки та крутили її, як божевільні; ланцюги загриміли, натягуючись. Я скерував машину в центр воріт, верещав свисток, кулі відбивалися від броні з обох боків. Я пригнувся, тримаючи педаль газу втопленою в підлогу. У мене є лиш один шанс.

Міст підіймався, повільно, але неухильно, відрізаючи мені шлях до втечі. Ось він переді мною, піднятий на десять, двадцять, тридцять градусів. Я не збирався чекати далі.

Коли машина опинилася на мості, мене підкинуло так, що я майже вилетів із сидіння. Врятував пасок безпеки. Дякую, голосе. Передні колеса здиралися мостом вище і вище, поки ніс машини не піднявся у повітря. Якщо машина проїде далі, то міст трохи опуститься під її вагою.

Це шанс, який не можна змарнувати. Мотор заревів, моя крихітка стала дибки, почулося пронизливе бряжчання та клацання.

Потім усе покотилося шкереберть. Ланцюги, на яких висів міст, обірвалися під вагою машини. Та дзьобнула носом, ми полетіли вниз, від удару я майже знепритомнів.

Але мої ноги досі трималися на педалях, колеса оберталися. Машина рвонула вперед, через воду. Я вивернув кермо, вирівняв машину та вискочив із мосту на дорогу. За пагорб, вигином, на повній швидкості, поки не звалився в кювет. Тепер я в безпеці, далеко від них.

«Джиме, — порадив я собі, полегшено зітхнувши. — Більше ніколи без крайньої потреби так не роби».

Я озирнувся назад. Поки що мене не переслідували. Але незабаром будуть, якщо не пішки, то на своїх фальшивих парових машинах. Я знову поставив ноги на педалі та стулив рота, щоб зуби не торохтіли від того, як машина підстрибує на вибоїнах.

На спуску з високого пагорба я сповільнився. Через погану дорогу та свою вагу машина навіть на максимальній швидкості повзла, як черепаха. Я використав хвилини відносного спокою, щоб перевірити заряд, — батареї повні. Дуже приємно, бо в мене, на жаль, не знайдеться можливості їх підзарядити. Крізь стукіт і грюкіт я розчув тоненький свист і швидко кинув погляд через плече. Вони! Дві машини на хвості!

Наздогнати мене вони не могли: бездоріжжям ці штуки заледве рухалися, раз по раз загрузаючи в грязюці. Проте до фортеці Дімонте пролягала одна-єдина дорога. Я рухався нею, тож схоже, що вони переслідуватимуть мене аж туди.

Відтак, якщо привести їх до фортеці, вони знатимуть, хто поцупив їхню таратайку, та прийдуть по неї з газовими бомбами. Недобре. Я озирнувся й побачив, що вони хоч трохи мене й нагнали, але знову сповільнилися на спуску з пагорба. Я перескочив гребінь, машина пришвидшилася, нестерпний звук теж став гучніший. Гадаю, цю машину придумано для особливо жорстоких катувань. На горизонті проступило перехрестя, селяни кинулися з дороги врозтіч; поворот наліво — до Капо Дімонте. Я звернув направо. Цієї дороги я не знав зовсім, тож прямував нею, схрестивши пальці, щоб не виявити попереду неприємних сюрпризів.

Треба щось вигадати. І швидко. Навіть якщо я триматиму дистанцію, з часом сядуть батареї й мене піймають. Думай, Джиме, воруши мізками.

Мій шанс відірватися з’явився за наступним поворотом. Розбита сільська дорога збігала полем униз до струмка. Потім, як і всі гарні ідеї, ця вималювалася в моїй голові до найменших деталей.

Відкинувши всі сумніви, я крутнув кермо і виїхав на луг. Просувався повільно й обережно, поки не відчув, що колеса машини вгрузли у м’яку багнюку. Якщо я зараз застрягну, це кінець. Принаймні кінець мого володіння цим тарантасом, який би хотілося поки що зберегти. Продовжуй, Джиме, але обережно.

На найнижчій швидкості, на задній передачі, я рухався вперед доти, доки передні колеса не опинилися у струмку. Вони потонули у бруді, щойно я зупинився. Потім обережно позадкував. Озираючись через плече, намагався їхати назад точно своїми слідами. Задкував полем аж до твердої дороги. Вивернувши передачу, дозволив собі швидкий погляд на свою роботу. Прекрасно! Сліди вели просто до води й у воду.

На дорозі, не так далеко позаду мене почувся свист. Я тиснув на газ, поки не оминув пагорб, і сховався між деревами. Став, заглушив мотор, розстебнув пасок безпеки, вистрибнув із машини.

Тепер найнебезпечніша частина операції. Треба переконати їх звернути на стежку. Якщо вони не повірять, шансів утекти майже не зостанеться. Проте ризик виправданий.

На ходу я зняв куртку, вивернув її, накинув на плечі, закачав рукави, нахилився та підкотив штани. Не дуже гарне маскування, проте іншого виходу немає. Сподіваюся, що водії не розгледіли мене, можливо, взагалі не бачили. Я зупинився якраз біля колії, яку щойно проклав, і мав іще достатньо часу, щоб вимазати обличчя багнюкою, поки перша псевдопарова машина вигулькнула з-за повороту. Вони пригальмували, коли я ступив на дорогу, махнув у напрямку струмка й загукав:

— Вони поїхали туди!

Водій і чоловік із рушницею озирнулися й уздріли сліди в полі. Машина сповільнилася й стала.

— Водій повернув направо до води та поїхав далі полем. Ваш приятель?

Мить істини. Здавалося, секунди тягнулися вічно. Друга машина наблизилась і пригальмувала поряд. Що, як вони мене розпитуватимуть чи хоча б придивлятимуться до мене уважніше? Мені хотілося розвернутися й утекти, але тоді я зазнав би поразки.

— За ним! — гукнув хтось, а водій ухопився за кермо та звернув у поле.

Я зачаївся поміж деревами та зацікавлено спостерігав за подальшими подіями. Чудово! Я пишався собою, не соромлячись це визнавати. Коли художник створює шедевр, він же не применшує важливості події фальшивою скромністю.

У своєму жанрі це і є справжній шедевр. Перша машина прогриміла полем, підстрибуючи і буксуючи, залетіла у воду, здійнявши фонтан бризок. Машина рухалася так швидко, що її задні колеса загрузли, щойно опинились у воді. Вона повільно потопала в багнюці. Багно повністю обліпило колеса, і вони знерухомились.

Після цього довелося вислухати чимало лементу й лайки. Врешті хтось дуже розумний допетрав дістати мотузку та з’єднати дві машини. Прекрасно. Друга машина крутила колесами та місила багно доти, доки теж надійно в ньому не застрягла. Я зааплодував і повернувся до своєї машини.

Не треба було цього робити, знаю. Але трапляються випадки, коли я просто не можу відмовити собі у маленькій виставі. Я сів у машину, пристебнувся, обережно розвернувся. Потім натиснув максималку вниз дорогою. Минаючи своїх безнадійно загрузлих