Читати книгу - "Природа всіх речей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отож Генрі Віттекер був, як не дивно, живий-живісінький. У вісімдесят вісім років він ще чувся при силі, що було доволі разюче, коли зважити на те, як важко він усе життя гарував і як голосно нарікав на свої болячки. В нього погіршився зір, але зі збільшувальним склом і при доброму світлі він міг дати раду своїм паперам. Коли не падав дощ, Генрі обходив по обіді своє помістя, тримаючи в руках міцний ціпок, вбраний — як завжди — наче заможний лорд вісімнадцятого століття.
Його дресирований крокодил — Дік Єнсі — далі спритно завідував заокеанськими справами компанії Віттекера, привозячи нові, прибуткові лікарські рослини, як-от сімарубу, хондодендрон і багато інших. Джеймс Ґеррік, квакер і давній діловий партнер Генрі, вже помер — аптекою тепер керував його син Джон, а лікувальні препарати марки «Ґеррік енд Віттекер» розходилися по всій Філадельфії та за її межами. Французькі суперники таки скинули Генрі з трону короля світової торгівлі хініном, але на рідних теренах йому добре йшло. Недавно він випустив новий засіб — «Бадьорі пігулки Ґерріка енд Віттекера» — суміш єзуїтської кори, мирри, сасафрасової олії й дистильованої води, яка начебто лікувала всі людські недуги — від триденної малярії й пухирчастої висипки до жіночого нездужання. Пігулки мали колосальний успіх. Вони не потребували великих затрат і приносили стабільний прибуток, надто влітку, коли по всьому місту спалахували хвороби й лихоманки, і кожна сім’я — байдуже, багата чи бідна — жила в страху перед епідемією. Матері давали ті пігулки дітям при всіх хворобах.
Довкола Білого Акру виросло місто. Там, де колись серед тиші стояли ферми, тепер вирувало міське життя з усіма його омнібусами, каналами, залізничними коліями, брукованими дорогами, заставами й пароплавами. З 1792 року, коли Віттекери прибули до Сполучених Штатів, населення країни подвоїлося, а на стягу тепер майоріло тридцять зірок. Урізнобіч поспішали потяги, випльовуючи гарячий попіл і золу. Пастори й моралісти побоювалися, що легкодухих жінок, які промчать отак у паротязі, де безупину погойдує і трусить, охопить пристрасний шал. Поети співали оди природі, дарма що та зникала просто перед їхніми очима. Якщо раніше у Філадельфії був один мільйонер — Генрі Віттекер, то тепер їх налічувався цілий десяток. Усе це було нове й незвичне. З іншого боку, холера, жовта лихоманка, дифтерія, пневмонія і смерть нікуди не зникли. Це все було старе як світ. Отож аптекарська справа любісінько процвітала.
Після смерті Беатрікс Генрі не одружився вдруге й не проявляв жодного інтересу до шлюбу. Він не потребував дружини — в нього була Алма. Алма добре ставилася до Генрі й вряди-годи, десь раз на рік, він навіть хвалив її за це. За той час вона навчилася влаштовувати своє життя, враховуючи батькові примхи й бажання. Зазвичай їй було приємно в його товаристві (вона любила батька, хоч яким він був), однак Алма чудово розуміла, що кожна година, проведена біля тата, — це час, який вона могла б витратити на вивчення моху. Її пообіддя й вечори належали Генрі, тоді як ранки Алма присвячувала власній праці. З роками батько вставав з постелі щораз пізніше, тому такий розклад усіх влаштовував. Інколи Генрі бажав запросити на вечерю гостей, але це траплялося далеко не так часто, як колись. Тепер вони вечеряли в товаристві не чотири рази на тиждень, а чотири рази на рік.
Генрі далі був капризним і нестерпним. Алма не раз прокидалася серед ночі від того, що Ганнеке де Ґроот, яка, здавалося, взагалі не старіла, торкалась її плеча зі словами:
— Дитинко, твій батько тебе кличе.
Тоді Алма вставала, куталася в теплий халат і йшла до батькового кабінету, де роздратований Генрі, який страждав від безсоння, шарудів паперами, вимагав налити йому чарку джину й зіграти з ним о третій ночі дружню партію в нарди. Алма, ані слова не кажучи, потурала його бажанням, знаючи, що наступного дня Генрі буде втомлений, а значить, вона матиме більше часу на свої заняття.
— Я тобі колись розказував про Цейлон? — питав він, і Алма давала йому виговоритися, аж поки він не засинав.
Часом вона й сама засинала, слухаючи його оповідки про давнє минуле. Розвиднювалося, і перші промені сонця освітлювали старого чоловіка і його сивоголову доньку, які задрімали просто в кріслах, так і не закінчивши партії в нарди. Тоді Алма прокидалася й прибирала в кімнаті. Кликала Ганнеке й дворецького, щоб ті допомогли їй перенести батька в ліжко. А відтак нашвидкуруч снідала й рушала до свого кабінету в возівні або ж до спостережного пункту серед замшілих валунів, де знову поринала в дослідження.
Так тривало понад два з половиною десятки років. І так, думала Алма, триватиме завжди.
Алма Віттекер вела спокійне, щасливе життя.
Щасливе цілком і сповна.
Натомість іншим не так пощастило.
Так, давній Алмин приятель Джордж Гокс не знайшов щастя у шлюбі з Реттою Снов. Ретта також почувалася нещасною. Втім, знаючи про це, Алма не відчувала ні втіхи, ні радості. На її місці інша жінка зловтішалася б цією своєрідною похмурою помстою за її розбите серце, однак Алма була не з тих, хто насолоджується чужими стражданнями. До того ж Алма більше не кохала Джорджа Гокса, хоч свого часу його шлюб завдав їй великого болю. Полум’я її кохання згасло багато років тому. Було б геть безглуздо далі кохати його всупереч обставинам, та й крім того, вона й так наробила чимало дурниць. Втім, Алма шкодувала Джорджа. Він мав добре серце й завжди був їй вірним приятелем, тільки дружину обрав собі на диво невдало.
Попервах статечний видавець ботанічних праць просто дивувався своїй безтурботній, жвавій нареченій, та з часом уже не приховував свого роздратування. У перші роки після того, як вони побрались, Джордж і Ретта час від часу вечеряли в Білому Акрі, проте Алма незабаром зауважила, що як тільки Ретта починала говорити, Джордж відразу супився й напружувався, так наче побоювався того, що вона збиралася сказати. Врешті-решт він узагалі перестав розмовляти за вечерею, мабуть, сподіваючись, що і його дружина вмовкне. Та його бажання не збувалося. Ретта хвилювалася, чому її чоловік мовчить, і теревенила за двох, що, натомість, змушувало Джорджа ще міцніше стулити вуста.
Через кілька років у Ретти з’явилася чудернацька звичка, яку Алмі було прикро бачити. Коли Ретта розмовляла, її пальці безпомічно пурхали довкола її губ, так наче вона силкувалася піймати щойно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Природа всіх речей», після закриття браузера.