Читати книгу - "В сталевих грозах"

Два зв'язкові повели мене до передового центру зв'язку, який мав би дати добрий огляд. Щойно ми вийшли зі ставки, як снарядом зметнуло шмат лугового дерену. Втім, на місцевості, замаскованій тополиними заростями, мої провідники дуже вправно ухилялися від вогню, який до полудня перейшов у невпинне гримотіння. Вони діяли з несхибним інстинктом старих вояків, що навіть під найщільнішим вогнем потрафлять знайти більш-менш безпечну стежину крізь цей осінній, осяяний золотом краєвид.

На порозі самотньої садиби зі слідами свіжих ударів, ми побачили мерця, що лежав долілиць. «І цього не оминуло!» — мовив добряка-баварець. «Щось тут не те!» — відгукнувся інший, сторожко роззираючись, і швидко покрокував далі. Центр зв'язку знаходився потойбіч сильно обстрілюваної дороги Пашенделе — Вестроозебеке й виявився пунктом збору донесень, подібним до того, яким я командував у Френуа. Він був зведений поряд із будинком, від якого залишилася лише купа розвалин, і так зле прикритий, що перше більш-менш потужне попадання неодмінно б рознесло його на тріски. Три офіцери, що дружно вели там печерне існування і дуже втішилися зміні, розповіли мені про ворога, позицію і підхідні шляхи, а тоді я через Роодкрюїс-Оостньювенкерке повернувся в Рулер, де й доповів про все полковнику.

Ідучи вуличками міста, я вивчав затишні назви численних маленьких шиночків, які просто випромінювали фламандський затишок. Хто ж би не відчув принади таких вивісок, як «Карась», «Чапля», «Нова сурма», «Тріє Царі» або «Слон»? Вже саме привітання цією барвистою мовою, з її довірливим «ти», навіває неквапний, домашній настрій. Дай Боже, щоб цей розкішний край, який так часто бував полем битви ворожих військ, і з цієї війни відродився у своєму давньому єстві.

Увечері місто знову бомбардували. Я зійшов у льох, де, тремтячи, забилися в куток жінки, і засвітив ліхтарик, аби заспокоїти маленьку дівчинку, що заверещала від страху, коли від вибуху згасло світло. Тут я вкотре усвідомив, як міцно людина пов'язана з рідним місцем. Попри несамовитий жах, який відчували ці жінки, вони міцно чіплялися за цей клаптик землі, що будь-якої миті міг стати їм могилою.

Вранці 22 жовтня ми з дозорним загоном у складі чотирьох бійців вирушили в Кальве, де перед полуднем мала відбутися зміна штабу полку. На фронті бушував несамовитий вогонь, його заграва забарвлювала криваво-червоно ранкову імлу. На в'їзді до Оостньювкерке біля нас під ударом важкого снаряду з гуркотом завалився будинок. Кам'яні уламки покотилися вулицею. Ми спробували обійти це село, але таки змушені були пройти через нього, бо не знали напряму на Роодкруіс — Кальве. Мимохідь я запитав шлях в якогось незнайомого офіцера, що стояв на вході до погребу. Замість відповіді він заклав руки в кишені і знизав плечима. Серед вибухів не час панькатися, отож я наскочив на нього і за допомогою наставленого під ніс пістолета змусив дати потрібну довідку.

Це вперше я зустрів у бою чоловіка, який чинив труднощі не з боягузтва, а, вочевидь, суто з нехоті. Хоча ця нехіть в останні роки, звісно, наростала й поширювалась, то все ж така відверта її демонстрація в бою була вкрай незвична, адже битва єднає, а бездіяльність роз'єднує. В бою перебуваєш під тиском необхідності. Натомість на марші, в колонах, що виходять з матеріальної бійні, занепад військової дисципліни виявлявся найвідвертіше.

Під Роодкруйсом, невеличким хутірцем на роздоріжжі, справа стала поважною. Артилерійські упряжі неслись обстрілюваною дорогою, обабіч тяглися довгі колони піхотинців, а назустріч без ліку плелися поранені. Нам стрінувся юний артилерист, в якого з плеча стримів, мов обламане вістря списа, довгий, нерівний осколок. Він прокрокував повз нас, як сновида, не підводячи погляду.

Ми звернули направо з дороги, до командного пункту полку, оточеного вогняним вінцем. Поблизу, на капустяному полі, два телефоністи розмотували свій провід. Просто біля одного з них вдарив снаряд; ми побачили, як він повалився, і записали його в мерці. Проте він відразу ж підвівся і незворушно потяг свій дріт далі. Оскільки командна ставка складалася з одного крихітного бетонного блоку, в якому ледь поміщалися командир з ад'ютантом та офіцером-ординарцем, я почав шукати прихистку десь поблизу. Разом з офіцерами розвідки, хімічного захисту й мінометниками ми поселилися в дерев'яному бараку, що був далеко не взірцем надійного укріплення.

По обіді я вирушив на позицію, бо надійшло повідомлення, що вранці ворог атакував нашу п'яту роту. Шлях повів мене через пункт зв'язку до Північного хутора, розгромленого до невпізнання дворища, під руїнами якого жив командир резервного батальйону. Звідти вела ледь помітна стежка до командувача бойовими загонами. Із-за сильних опадів останніх днів поле вирв перетворилося на пустелю багнюки, яка, особливо біля річки Падде, сягала небезпечної для життя глибини. Чалапаючи там, я проминав не одного самотнього й полишеного напризволяще мерця; часто з каламутного дзеркала вирв стирчала лише голова чи рука. Тисячі спали там вічним сном, і нічия дружня рука вже ніколи не встановить надгробка на їх могилах.

Після вкрай виснажливого переходу через Падде, який вдалося здійснити тільки по кількох перевернутих вибухами стовбурах тополь, в одній з велетенських вирв я знайшов командира п'ятої роти, лейтенанта Гайнса, зі жменькою відданих бійців. Ця позиція з вирв лежала на схилі, а тому й не була остаточно затоплена, так що невибагливі солдати навіть могли вважати її придатною для життя. Гайне розповів, що вранці зненацька з'явився ланцюг англійських стрільців. Під зустрічними кулями він відступив, та все ж застрелив кількох наших з 164 полку, які заблукали й при його наближенні кинулись тікати. А поза тим усе було гаразд; тому я знов подався назад до бойової ставки, де доповів про ситуацію полковнику.

Наступного дня наш обід найнахабнішим чином перебили кілька снарядів, що впали під самісінькою дерев'яною стіною; здійняті ними фонтани багнюки повільно спадали на покрівлю з толю. Всі кинулися надвір; я чкурнув у сусідню садибу й сховався в домі від дощу. Ввечері все докладно повторилося, тільки цього разу я залишився надворі, бо погода була суха. І вже наступний снаряд ударив простісінько в будівлю, від чого вона завалилася. Ось так випадок визначає долю на війні. Як ніде інде, тут справджується закон: малі причини — великі наслідки.

25 жовтня нас уже о восьмій погнали з бараків, з яких один, що лежав навпроти нашого, за другим разом дістав пряме попадання. Інші снаряди сипались на вогкі від дощу луки. Великої біди вони не наробили, але повиривали величезні кратери. Навчений досвідом минулого дня, я на