Читати книгу - "Аеропорт"

Кіборги готували їжу на пальниках прямо на постах на першому поверсі. Збиралися по троє-четверо й кип’ятили воду, консерви гріли. Синій вогник пальника зігріти, звісно, нікого не міг, але на нього все одно було тепло дивитися.

Як жартували в Аеропорті, кіборгможе невідривно дивитися на три речі — воду, вогонь і на те, як інші воюють. Ідеальним об’єктом спостереження був сам новий термінал.

— Він далі Красного Каменя не піде, — продовжував політичну дискусію Дмитро, позивний «Людоїд», математик із Вінниці (от звідки там математики й нащо, тим паче з таким позивним?). — Йому не потрібна вся Україна. Самі порахуйте. У нього зараз удома рейтинг вісімдесят шість відсотків, а якщо він захопить Україну, то додасть іще сорок мільйонів. Відкинь десять відсотків ватників[154]. Решта дев’яносто відсотків інакше, як х…лом, його взагалі не називають. І рейтинг у нього тоді відразу п…данеться до шістдесяти — сімдесяти відсотків. Воно йому треба?

Троє інших бійців, що протягували руки до пальника, кивали. З «людоїдською» математикою не посперечаєшся.

— А навіщо йому тоді Донбас? — запитав боєць років сорока з косим шрамом через всю ліву щоку, який був помітний навіть крізь кіптяву. — Через вугілля, чи як?

— На фіга йому твоє вугілля, у нього газу завалися, — сказав Скерцо, дістаючи з продуктового мішка коробочку з чаями й обираючи пакетик. — Йому Донбас потрібний як димова завіса. Побуцаємося на Донбасі, побуцаємося, а там, дивись, за рік-півтора сякий-такий мирок укладемо. А про Крим наче як забули. Поїзд пішов. Гудбай, Америка. Головне, щоби не було війни, вакаримас ка?[155]

— Андрій, у вас на прикладі вирізано ім’я Юля, — Олексій спитав закіптюженого зі шрамом. — Дружина?

— Ні, я розлучений, — відповів Андрій, колишній електрик із Дніпра (так усі називали Дніпропетровськ), а тепер старшина-розвідник із позивним «Електрик». — Цю Юлю ніколи не забуду. От багато хто одне одного питає, за що, мовляв, воюємо. От я особисто знаю, за що чи за кого. За Юлю.

— Тимошенко, чи що? — спитав Панас, і всі навколо «вогнища», включно з Олексієм і самим Електриком, розсміялися.

— Та ні, звісно, — вів далі оповідь Електрик. — Юлі цій зараз років п’ять, а було чотири. У Славному це було. Приїхали ми туди минулого вересня. Зайняли оборону. Накопали собі окопів, бліндажів… Почали знайомитися з місцевим населенням. Я підібрав на вулиці молоденьку кішку. Одного ока не було, друге підгнивало. Я їй заварював чистотіл і цим розчином і чайними пакетиками промивав óчко. Зараз кицька вже виховує своїх кошенят.

Але в мене була помічниця! Маленька чотирирічна дівчинка Юля. Вона приходила щоранку рівно о шостій. Говорила, хто рано встає, тому Бог дає! І допомагала мені лікувати кішку. Годувала нас виноградом, пиріжками та козиним молоком. Одного разу о шостій сорок п’ять нас із Сигнального почали обстрілювати сто двадцяті[156]. Ми вчотирьох — кицька, Юля, я та кулеметник — кілька годин відсиджувалися в бліндажі. Незважаючи на переляк, кішка й малявка заснули. Після обстрілу я їх, сонних, і передав мамі, з рук на руки. А до цього маму під час обстрілу хлопці перехопили й засунули в інший бліндаж. Вона бігла за дочкою. Ридала там весь обстріл, вирватися намагалася. Через два дні Юля з кицькою виїхали. Відтоді в мене на прикладі вирізано «Юля». На пам’ять. Оце так.

Усі мовчали. Олексію підкотив до горла комок, очі стали вологі. Згадався їхній із Ксюшею кіт Вася. Сибіряк. Вісімнадцять років прожив із ними. Розумничок був винятковий. Усіх мишей на дачі переловив. Шерсть густа, блакитна, а на грудях біла манишка, і шкарпеточки білі на всіх чотирьох лапах. Прийде вранці й тихесенько лапкою з утягнутими кігтиками — хап його по обличчю. Олексій вдає, що спить. Тоді він до Ксюші. І теж лапкою — бах по шоці. Несильно так. Вона прокинеться й скаже: «Зайчику ти мій сіренький, дай лапку». Він сидить, не дає. Вона знову попросить. Він витягне лапку, наче послугу робить, а вона візьме її рукою й підніметься легко й ефірно, наче Вася її підняв. І піде годувати його. Він мурчить так, що весь дім трясеться…

«А тепер ні Васі, ні Ксюші. Одна війна й цей Аеропорт клятий. Скільки народу навколо тебе, Альоша, повбивало, а ти живесенький, жодної подряпинки. Не забув, навіщо приїхав сюди?» — «Не забув. Просто звик уже й хочу дізнатися, чим усе закінчиться». — «А хіба зараз не знаєш, що всіх уб’ють?» — «Знаю, але буду з ними до кінця. Якщо пощастить…» — «Пощастить? А іншого слова в тебе нема?»

Такий внутрішній діалог трохи відволік Олексія від загальної розмови, а тим часом Панас розповідав свою історію зі світу тварин.

— …у Пісках почався мінометний обстріл. Так, дрібниці… вісімдесятки[157] били. А ми якраз пішли в магазин, хоч так його й важко назвати. П’ятиповерховий дім… підвал у під’їзді… хотілося пива! У дворі лежала стара східноєвропейська вівчарка, а за три метри від неї гралися чотири кошенятка. А тут саме цей обстріл. Так вона під час обстрілу всіх цих кошенят перетягла за шкірку в підвал.

— А нам собака у Водяному тягав курей і зайців, — радісно повідомив Свєтік, щасливий із того, що він теж має воєнний спогад про тварин. — Вівчар такий здоровезний. Усі звали його Барон. Господарі його, може, виїхали, коли обстріли почалися, може, покинули, може, забрати не встигли, може, вбило їх — не знаю, а Барон прибився до нас. І хто йому таке ім’я дав, ми не знали, але він відгукувався. Такий пес був розумний. Щоранку приносив нам звідкись то курку, то зайця. Ми йому за це тушонку із сухпайка віддавали. Було, прокидаєшся в окопі, а над бруствером уже голова Барона стирчить. Із зайцем у зубах. З курми все ясно, але як і де він зайців ловив, ніхто не знає! Він так і загинув, коли курку нам ніс. Пряме потрапляння. Дві міни одна за іншою. Ні від нього, ні від курки нічого не лишилося.

Усі знову притихли. І раптом одночасно підвели голови. Почули жалісне котяче нявкання. Не може бути! Звідки він тут? Але чули всі, а не хтось один, отже, не здалося. Перезирнулися, прислухалися. Нявкання долинало з дальньої частини оранжевого залу, над якою якраз і була та сама секція, зайнята сепарами й відділена стіною від кіборгів на другому поверсі.

Олексій підвівся. Навів телевік 70—200 на звук і побачив маленьке чорне пухнасте кошеня, що копирсалося на