Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

З півгодини він сидів нерухомо, тримаючись руками за голову і спромагаючись на якусь думку. Тоді остудив шлунок, випивши трохи води з річки, і йому полегшало. Він звівся на ноги, сам-один посеред широчезного Юкону, де ніхто його не міг чути, хіба тільки первісна дика природа, і прокляв уголос усяке спиртне. Відтак прив’язав човна до великої сосни, що пливла за течією швидше, ніж човен, бо глибше сиділа у воді. Далі помив собі обличчя й руки, сім коло стерна і взявся міркувати. Був кінець червня. До Берінгового моря дві тисячі миль. Човен покривав у середньому п’ять миль на годину. О тій порі року в цих високих широтах ночей не буває, і він міг плисти річкою цілих двадцять чотири години. Отже, за добу він пропливе сто двадцять миль. Скиньмо двадцять миль на всякі випадковості, то все ж лишається сто миль щодоби. За двадцять днів він досягне Берінгового моря. І йому не доведеться витрачати зусиль — працюватиме за нього річка. Нін може лежати на дні човна і берегти силу.

Вже два дні, як він нічого не їв. Тому, допливши до Юконських Обмілин, він вийшов на берег одного з пологих острівців і назбирав там яєць диких гусей та качок. Не було сірників, тож він поїв яйця сирими. Вони дуже поживні і добре підтримали його сили. Коли він перетяв Полярне коло, то натрапив на пост Компанії Гудзонової затоки. Загін ще не повернувся з річки Макензі, і на посту зовсім не було харчів. Йому запропонували яєць диких качок, та він сказав, що у нього в човні ціла гарба такого добра. Тоді йому запропонували чарку віскі, від якої він відмовився, бридливо скривившись. Проте він роздобув тут сірники і тепер уже міг варити яйця. Поблизу дельти Юкону його затримали супротивні вітри, і цілих двадцять чотири дні він перебивався на яєчній дієті. Як на лихо, вія обидва рази проспав, — коли пропливав повз місії і Святого Павла, і Святого хреста. Тим-то він міг із щирим серцем казати, як згодом і казав, що балачки про місії на Юконі — то чиста брехня. Нема там ніяких місій, кому ж це вже знати, як не йому!

Діставшись до Берінгового моря, він змінив яєчну дієту на тюленячу і ніяк не міг вирішити, котра з них гірша. Восени того року його підібрав митницький катер Сполучених Штатів, і вже взимку він мав неабиякий успіх у Сан-Франціско як проповідник тверезості. На цій ниві він знайшов своє покликання. «Цурайтеся пляшки!» — таке його гасло й бойовий клич. Він примудряється тонко натякати, що і в його житті пляшка спричинилася до великого нещастя. Він навіть натякає на багатство, втрачене через цю диявольську спокусу, і слухачі відчувають, що за цим криється страшне загадкове лихо, в якому завинила пляшка. Він досяг успіху на цій ниві, посивів і здобув повагу в хрестовому поході проти всякого спиртного. А на Юконі лишилася жити легенда про те, як зник Маркус О’Браєн. Це таємниця, що стоїть на одному рівні з тією, як зник сер Джон Франклін[7].

РЕВОЛЮЦІЯ

ЗОЛОТІ МАКІВКИ

Я маю поле, засіяне маком. Тобто, з ласки божої і милості моїх видавців, мені дано змогу щомісяця сплачувати службовцеві однієї контори різні золоті монети і, як компенсацію за це, набувати тимчасового права власності на засіяне маком поле. Це поле полум’яніє по схилах Підмонтських горбів. А внизу під ним — увесь світ. Віддалік, за срібними водами бухти, куриться Сан-Франціско, розлігшись на пагорбах, немов другий Рим. Біля нього гора Томалпайс втикає в небо свій зубчастий шпиль, а на півдорозі між ними — Золоті Ворота, де звичайно купчаться морські тумани. З нашого маківчаного поля ми часто бачимо вдалині блакить Тихого океану і пароплави, що завжди метушливо кудись поспішають.

— Яку радість матимемо ми від наших маківок! — сказала Вес.

— Звичайно, — відповів я. — А як заздритимуть нам бідолашні городяни, коли завітають до нас. Але ми розвіємо ці їхні недобрі почуття: вони підуть звідси, несучи в руках цілі снопи золотавих маківок.

— Ну, а ці штуки доведеться, звісно, прибрати, — додав я, вказуючи на численні уїдливі таблички (спадщина попереднього орендатора), що їх можна було побачити там і сям на огорожі:

«Особиста власність. Ходити заборонено».

— Чого це ми повинні не пускати бідних городян ходити по нашому полю? Хіба тільки тому, що вони, бачте, не мають честі бути з нами знайомими?

— Бр-р, яка гидота ці всі нахабні прояви влади! — по вгавала Вес.

— Як це все принижує людину! — підтримав її я.

— І псує такий чудовий краєвид! — підхопила вона. — Огидно!

— Паскудство! — гаряче вигукнув я. — Геть їх, оті таблички!

Я й Бес чекали, коли вже зацвітуть маківки. Чекали так нетерпляче, як можуть чекати лише спраглі на природу городяни. Я забув згадати, що над полем маку стояв будиночок — низенька, стара хатина, в якій ми вирішили, відмовившись від міських звичаїв, вести здорове життя якомога ближче до природи. Нарешті серед високих колосків пшениці з’явилися перші маківки, жовтогарячі й золотаві, і ми ходили побіля них, радіючи, немов п’яні від їхнього вина, і все повторювали одне одному: ось наші квіти! Часом серед тиші нас проривало безпричинним сміхом, а то на нас нападала соромливість, і ми крадькома одне перед другим бігали подивитися на свій скарб. А коли вогняна хвиля маківок залляла все поле, ми зняли такий крик, танцюючи й плескаючи в долоні, що мало не пошаліли.

А потім прийшли гунни. Я саме голився, коли стався перший наскок, — обличчя моє було в мильній піні, руку з лезом я затримав у повітрі, аби ще раз кинути погляд на своє улюблене поле. Далеко, аж ген на тім краю, я побачив дівчинку й хлопчика з букетами яскраво-жовтої здобичі. О, — подумав я, пойнятий незвичною благодушністю, — їхня радість — це моя радість! Як приємно, що на моєму полі діти рвуть маківки. Вони рватимуть їх ціле літо… Але щоб це були тільки маленькі діти, — поспішив я додати, — і щоб рвали вони тільки з того кінця поля! Останнє я сказав, завваживши, як спосеред пшениці під моїм