Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

— Впіймав! — громовим голосом вигукнув Муклук Чарлі.

Несподіваний удар перервав Леклерову задуму.

— Скільки з миски? — запитав він.

— Миски тут ні до чого! — розсердився Муклук Чарлі.— Думка… Я впіймав її… впіймав шельму… наздогнав.

На обличчі Леклера відбилися захват і обожнення, він знову наставив вуха, щоб послухати приятеля.

— А чорт! — сказав Муклук Чарлі.

Цю мить кухонні двері відчинилися, і Кучерявий Джім закричав:

— Ідіть додому!

— Ну й сміха! — озвався Муклук Чарлі,— Та сама думка… та сама, що й у мене. Таки ходім додому.

Вони взяли О’Браєна попід руки й рушили. Муклук Чарлі вголос помчав навздогін за іншою думкою. Леклер захоплено стежив за цією гонитвою. Тільки О’Браєна ніщо таке не обходило. Він нічого не чув, не бачив і не знав, лише механічно переставляв ноги, похитуючись між двома своїми спільниками, що любовно, але ненадійно підтримували його.

Вони побралися стежкою, що бігла берегом Юкону. Додому треба було йти не в цей бік, але ж думка тікала, повне, саме сюди. Муклук Чарлі хихотів над цією думкою, що її ніяк не міг упіймати на науку Леклерові. Воші дійшли до того місця, де стояв у березі човен Чижика Перлі. Линва, якою його було прив’язано, тяглася через стежку до соснового пенька. Вони спіткнулися через неї і попадали, О’Браєн опинився під сподом. Слабкий прочах і відомості зблиснув йому в мозкові. Він відчув на собі вагу чиїхось тіл і ту ж мить несамовито замолотив кулаками. Потому він знову заснув. Повітря сповнилося легким хропінням, і Муклук Чарлі почав хихотіти.

— Нова думка, — заявив він, — цілком нова думка. Оце-но впіймав її… без усякого клопоту. Йшла просто на мене, а я лусь її по голові. Тепер вона моя. Браєн п’яний… п’яний, як свиня. Ганьба… сором і ганьба… треба його провчити. Осьо там човен Перлі. Покладім-но Браєна в човен Перлі. Човна одв’яжемо… і хай собі пливе Юконом за водою. Браєн прокинеться вранці. Течія дуже прудка… гребти проти течії не здолає… муситиме назад пішки тьопати. Прийде скаженин, як пес. Ми покажемо, що з нас он які благопристойні люди. А ного провчимо, таки провчимо.

У човні Чижика Перлі не було нічого, крім пари весел. Планшир човна впирався в берег саме коло того місця, де лежав О’Браєн. Приятелі вкотили О’Браєна в човен. Муклук Чарлі одв’язав линву, а Леклер штовхнув човен на бистрінь. Відтак, потомлені цією працею, вони поклалися тут-таки, на березі, й поснули.

Другого ранку весь табір знав про жарт, що його втяли з Маркусом О’Браєном. Закладалися на великі суми щодо того, а що ж станеться з двома шибайголовами, як їхня жертва повернеться. Пополудні поставили дозорця, щоб знати, коли він з’явиться. Кожному хотілося побачити, як він тьопатиме. Але він не прийшов, хоч його чекали аж до півночі. Не прийшов О’Браєн і ні на другий день, ані на третій. В Рудій Олениці вже ніколи більше не бачили ного, і хоч багато висловлювано різних здогадів, проте певного ключа до розгадки таємниці, як зник Маркус О’Браєн, так ніколи і не знайдено.

Знав це тільки сам Маркус О’Браєн, але ніколи не повернувся, щоб розповісти. Він прокинувся другого ранку в страшних муках. Шлунок його, попечений неймовірною кількістю випитого віскі, був наче сухе розпалене горно. Вся голова боліла, і всередині і ззовні, а найгірше щеміло обличчя. Шість годин міріади комарів годувалися ним, і від їхньої отрути лице йому страшенно розпухло. Тільки величезним зусиллям волі зміг він розплющити трохи очі і крізь вузенькі шпарини зирнути на білий світ. Якось поворухнув руками і теж відчув біль. Він скоса глянув на них і не впізнав — так вони понабрякали від комариних покусів. Він не впізнавав себе — то він чи хтось інший. Він не знаходив у собі нічого знайомого, що по асоціації допомогло б йому відновити в свідомості переємність свого власного існування. Він був наче цілком відрізаний від свого минулого, бо ніщо в його свідомості не нагадувало про те минуле. Крім того, почувався таким хворим та нещасним, що йому бракувало сил і охоти виясняти, ким та чим він був.

І тільки аж як побачив кривий свій мізинець — результат невправленого давнього перелому, впізнав він у собі Маркуса О'Браєна. Ту ж мить минуле зринуло в його пам’яті. А коли ще побачив синця під нігтем великого пальця, якого забив на минулому тижні, то вже й не сумнівався, хто він такий, і запевне знав, що ці незнайомі руки належать Маркусові О’Браєну, чи й навпаки — що Маркус О’Браєн належить цим рукам. Перша його думка була, що він хворий, що в нього пропасниця. Страшенно боляче було розплющувати очі, і він тримав їх заплющені. Невелика гілка, пливучи, різко вдарилася об човен. Він подумав, що це хтось стукає у двері його хатини, і сказав: «Заходьте!» Почекав трохи, а тоді додав роздратовано: «Ну то й лишайтесь там, дідько б вас узяв!» Та все ж йому хотілося, щоб увійшли і розповіли про його хворобу.

І ось поки він лежав так, в його мозку почали відновлюватися події минулого вечора. Йому спало на думку, що він зовсім не хворий, а просто напився і що вже пора вставати й братися до роботи. Від роботи думка перекинулася на копальню, і він пригадав, що відмовився продати її за десять тисяч доларів. Він раптом сів і через силу розплющив очі. Маркус О’Браєн побачив себе в човні, що плив збубнявілим від повені Юконом. Порослі ялиною береги та острівці видалися йому незнайомі. Деякий час він слідів приголомшений. Він не міг нічого второпати. Пригадати вчорашню пиятику він міг, але між нею і його сьогоднішнім становищем не добачав ніякого зв’язку.

Він заплющив очі і схопився руками за хвору голову. Що скоїлося? Поволі моторошна думка зароїлася йому в голові. Він боровся з нею, силкувався відігнати її, але вона вперто лізла: він когось убив! Тільки цим можна пояснити, чому він опинився в човні, що несеться Юконом. Табірний закон, що його він сам так довго спрямував, тепер застосовано до нього. Він когось убив, і його Пустили за водою. Але ж кого? Він ламав собі недужу голову над відповіддю, та тільки й видобув з пам’яті, що невиразну згадку, як на нього навалилися чиїсь тіла і як він відбивався, вибираючись із-під них. Хто ж то був? Можливо, він убив і не одного? Він сягнув рукою до пояса. Ножа