Читати книгу - "Тяжкі часи"

вже не в’їсться на неї за те, що вона його не цурається. Хоч самому йому, звісно, дуже гірко буде з нею розлучатись, і хоч він не годен був навіть уявити такого місця, де його не гнітитиме тяжкий присуд, та все ж після страшних чотирьох останніх днів він майже радий був, що мусить іти світ за очі, нехай навіть до нових, незнаних злигоднів і прикрощів.

А тому він цілком щиро сказав:

— Ти знаєш, Рейчел, я б сам не повірив, що мені так легко на серці буде.

Чи ж Рейчел мала побільшувати його тягар? Вона відповіла ласкавою своєю усмішкою, і всі троє пішли разом далі.

Старих людей, надто коли вони веселі та не безпорадні, дуже шанують у простому люді. І ця бабуся була така бадьора та вдоволена, так мало переймалася своїми старечими немочами, хоча й дуже підупала на здоров’ї від часу першої зустрічі з Стівеном, що і він, і Рейчел тішилися нею. Вона нізащо не погоджувалася, щоб вони йшли повільніше задля неї, і рада була, що вони з нею балакають, і сама ладна балакати хоч би скільки, і поки дійшли до їхньої околиці, так розбадьорилась, наче відмолоділа.

— Зайдіть, добродійко, до вбогої моєї господи, — запросив Стівен, — напийтесь чаю. І Рейчел з нами піде, а потім я вас до вашого заїзду проведу. Зайди, Рейчел, адже бог зна, коли ми ще з тобою спіткаємося.

Обидві погодились, і всі троє рушили до Стівена додому. Щойно звернули в завулок, Стівен глянув на своє вікно, пойнятий тим страхом, що завжди витав біля його нещасливої домівки; але вікно стояло нарозтіж, як він його й покинув, і в ньому він не побачив нікого. Злого демона його життя вже кілька місяців не було видно, ані чути. Тільки й знаку лишилось від останнього повернення нещасної п’яниці, що в кімнаті поменшало меблів, а на голові у Бездола побільшало сивини.

Стівен засвітив свічку, поставив на стіл тацю з чайником та філіжанками, приніс знизу окропу, тоді збігав до близенької крамнички, купив щіпку чаю, потроху цукру та масла і хлібину. Хліб був м’який, добре випечений, масло свіже, а цукор, звісно, грудковий — і те стверджувало постійні запевнення кокстаунських магнатів, що ці робітники, мовляв, не живуть, а розкошують, пане добродію! Рейчел запарила чай, поналивала (задля такої великої компанії довелось позичити одну філіжанку), і гостя начаювалася в охотку. Та й сам господар, що стільки днів уже не тішився дружнім товариством, теж вечеряв усмак, хоча йому й малося кидати домівку та вирушати в чужий широкий світ, — і знов же в цілковитій згоді з запевненнями магнатів, що ці люди, пане добродію, зовсім не здатні ні до якого розрахунку.

— Я ж, паніматко, й досі не спитався, як вас звати, — сказав Стівен.

Старенька відповіла, що її звуть пані Пеглер.

— Удова, либонь? — спитав Стівен.

— О, вже віддавна! — і пані Пеглер вирахувала, що її небіжчик (золотий був чоловік!) помер, ще як Стівена й на світі не було.

— Гірка доля — такого доброго чоловіка втратити, — зауважив Стівен. — А діти?

У пані Пеглер аж рука затремтіла й філіжанка дрібно зацокотіла об блюдце, так схвилювало її те запитання.

— Нема… — відказала вона. — Вже нема;

— Померли, Стівене, — сказала Рейчел потихеньку.

— Даруйте мені, що я спитався, — зніяковів Стівен. — Не подумавши, зачепив за болюче місце. Я… я дуже шкодую.

Поки він вибачався, філіжанка в руці у старенької цокотіла об блюдце дужче й дужче.

— Був у мене син, — промовила вона якось чудно, радше збентежено, ніж зажурено. — Був у мене син, і він вибився в люди, ще й у які люди! Та ще розпитуйте мене про нього, я вас прошу. Він… — поставивши філіжанку, старенька розвела руки, немов хотіла сказати: «Помер!» — проте вголос вимовила: — Вже його в мене немає.

Стівен іще крушився, що ненароком завдав своїй гості такого болю, коли надійшла, спотикаючись на вузьких сходах, господиня і, підкликавши його до дверей, щось сказала йому на вухо. Пані Пеглер, видно, слух мала ще добрячий, бо розчула одне вимовлене ймення.

— Горлодербі! — вимовила вона здушено й схопилася з-за столу. — Ой, сховайте мене! Не дай господи, щоб він мене тут побачив! Не пускайте його сюди, поки я не вийду! Ой, будьте ласкаві! — Вона так схвилювалася, що аж тремтіла вся. Сховалась за спину Рейчел, коли та почала її заспокоювати, і взагалі зробилась наче не при тямі.

— Та чого ви, паніматко, чого ви, — здивувався Стівен. — Це ж не сам пан Горлодербі, це його панія! Чого ж вам боятись! Ви ж іще перед годиною не могли нею нахвалитися!

— А ви певні, що то пані, а не сам пан? — спитала старенька, ще тремтячи.

— Ну аякже!

— То гаразд, тільки не балакайте до мене, так наче мене тут нема, — сказала вона. — Я собі сидітиму в куточку.

Стівеи кивнув головою й непорозуміло глянув на — Рейчел, що теж утямила не більше за нього. Тоді взяв свічку, зійшов униз і за півхвилини повернувся, присвічуючи Луїзі. За нею йшло щеня.

Рейчел теж підвелася з-за столу й стояла осторонь з хусткою та капелюшком у руках. Стівен, сам украй здивований таким візитом, поставив свічку на стіл і спинився біля нього, зіпершись на стільницю рукою й чекаючи, що ж йому скажуть.

Уперше зроду Луїза опинилася в помешканні у кокстаунського робітника; вперше зроду вона стрілася віч-на-віч з таким робітником, як з окремою людиною, окремою особою. Доти вона знала їм лік лише на сотні й тисячі. Доти вона знала лише, скільки чого може виробити певне число їх за певний час. Вона бачила їх тільки юрмами, як вони сунули вулицею зі своїх кубел та до кубел, мов мурашки чи жуки. Але про життя тих трудящих комах вона знала з книжок незмірно більше, ніж про життя трудящих людей.

Щось таке, з чого вимагається стільки й стільки роботи за таку й таку платню — і квит; щось таке, чим несхибно правлять закони пропозиції й попиту; щось таке, що бунтує проти тих законів і собі ж тим шкодить; щось таке, що підтягає пояса, коли хліб дорожчає, і об’їдається, коли хліб дешевшає; щось таке, що дає стільки й стільки відсотків приросту, а стільки й стільки злочинності, а стільки й стільки злидарства; щось гуртове, на чому наживають величезні статки; щось таке, що час від часу збурюється, наче море, та, накоївши руїни й горя (найбільше собі ж таки), й улягається знову, — ось як вона уявляла собі кокстаунське