Читати книгу - "Чого не гоїть огонь"

вправи, маневри, нападав, відбивав… На полях лежав глибокий сніг. Попівщина також завалена була майже нерушеним снігом, лише час від часу хтось туди навідувався, щоб провітрити магазини, щоб перевірити, чи все в порядку, чи не побувала там чужа нога. Інколи заходив туди й Троян. Оглядав криївки, окопи. Все було під снігом, і все мовчало.

Але Троян знав, що ось-ось і знов треба буде сюди вернутись, відновити закинуті місця, зайняти старі позиції. Треба буде вийти з хат, іти в землю. З усіх боків надходили й надходили вістки, і кожна гірша від останньої. Сходом пройшов Ковпак, заходом — поляки, центром — Гінцнер і ес-ес обер-групенфюрер фон ден Бах. По їх слідах тягнуло огнем, димом, згаром. Вони хотіли б не одно тут стерти зробити чистим місцем і передати за орден Москві, Варшаві, Берлінові.

В кінці лютого, як тільки попустили гострі вітри, однієї вугляно-темної ночі Троянова бригада непомітно знялася і залишила Залужжя. На полянці між соснами у сірій імлі раннього ранку стояло півколом вісімдесят чорних постатей у коротких кожушках, теплих шапках-вушанках з автоматами, завішеними на шиях. Перед ними Троян. На ньому також кожух, критий ременем, шапка-вушатка, пашка на двадцять п'ять набоїв і наган при боці.

Голос у Трояна низький, хрипкий, невиспаний.

— Бригадо! — говорив він до своїх бійців. — От і кінець теплим запічкам. Що ж подієш, така вже, видно, наша доленька, бодай би вона скисла. Але не тратьмо, як кажуть, духу. Не ми перші, й не ми останні. Сьогодні на всіх фронтах усієї землі киснуть чи мерзнуть такі ж, як ви, боронячи кожний по-своєму своє. І наші друзі-упісти по всій Волині, в Галичині, на Поділлі, на Холмщині, Київщині стоять на своїх фронтах… Ворог наш має сто голів, відрубай одну — виростає десять! А рубати треба. І нема назад. І навіть нема вперед, бо ми — в облаві. Перед нами, за нами, над нами, справа й зліва — ворог, ворог і ворог, і лише під нами наша прамати свята земля! З нами лише ми. Ніде ніяких союзників! Але ми хочемо боротись! І ми будемо боротись! І ми переможемо! А тепер, бійці, кожний на своє місце! Слава Україні!

— Слава! Слава! Слава! — гримнула бригада.

Було сіро, вогко, пронизувало золою, із криївок вигортали пургу, викидали кригу.

— Що, братіку? Незатишно? — звернувся Терешко до бійця, що назвав себе Татяною.

— Е! — екнув той, викидаючи з криївки кригу голими руками. — Жити треба, як ти нам не раз казав, невигідно…

— Найгірше, що нема інакше, — докинув найближчий побратим Татяни, що прозвав себе Оленою.

— А навіщо те інакше? — іронічно спитав Терешко, роздмухуючи зі слізьми на очах сухе листя під відром з водою, завішеним на триніжці.

— Не думаю про себе, про нас, — сказав Олена. — Про них… там, високо! По кремлях, по римах, берлінах! Що ми тут? Заліз під кущ і сиди, як миша під мітлою, а от такий Сталін… Лиш послизнись — і розтерзають. Або Гітлер. Або той самий Муссоліні.

— Та… — сказав, кашляючи від диму і втираючи сльози, Терешко. — Любов народу — страшна!

— Що й казати — страшна!

— Ех, той народ! — докинув Татяна.

— Чого, Татяно, ехать! А сам ти не народ? — спитав Олена.

— Чому це ти, Кузьмо, та Татяною перезвався? — зацікавився Терешко.

— Таж три тижні спав з Татяною на дерманських Горбайцях і так нею накис, що й сам отатянився, — пояснив за Татяну Олена.

— Нелегко буде з Татяни переходити на пашку, — спокійно дмухаючи на огонь, сказав Терешко.

— Е! Тепер і так піст. Призвичаюються з ковбаси до цибулі, з хліба до сталінської конституції, призвичаїмось і ми тут.

— То виходить, що й Олена від Олени постав? — цікавився далі Терешко.

— Постав, так, але з нею не спав — лише чув, що була така Олена Прекрасна, отож захотів ім'ям її свою пику репану прихорошити, — віддячився Олені Татяна.

— Ти-но диви, щоб я часом не прихорошив твоєї ще не репаної, — заявив погрозливо Олена.

— Ану, спробуй! — озвався флегматично Татяна.

— Можу не тільки спробувати, але й причепурити так, що побіжиш назад до Татяни, — чи впізнає.

— І-і-і-і!

— Не ікай, не ікай! Бо як ікну!

— Ану, ікни!

— І ікну! От тільки підійди!

Не встиг Татяна докінчити своєї мови, як Олена вже підійшов і заїхав Татяну поза вухом.

Татяна метнувся і відповів. І зчепилися. І пішли один одного обкладати, нагадуючи двох танцюючих ведмедів.

— Сип, сип! — озвалися голоси збоку.

— Лий, Олено, лий!

— За чуба його! Так! Та в зуби! Ще! Краще!

— Ей, Олено, не піддавайся, держи фронт!

— Татяно, вперед! Маж, маж! По затиллю! А тепер в обход! Олено, не дайся! Вперед, Татяно! Бий! Масти! Лий!

По кількох хвилинах в Олени і Татяни з чола спливав піт, а з носа кров. Але ні один не піддавався. Аж диміло, аж виляски йшли по поляні.

— Е! Е! — почувся голос від командирової землянки. Всі, а також Татяна з Оленою, обернулись на голос. Під сосною в кожусі наопашки, з руками в кишенях стояв командир. — Ей, бійці! Слухайте! Ану зі мною котрий! — сміявся Троян, і зуби його блищали, мов намисто. Ніхто на це не обізвався. Троян підійшов ближче.

— Та це вони лише бокс… Щоб золу з костей вигнати, — сказав Терешко.

— Але бокс, товариші, не переносить нокауту в ніс.

Ти, Татяно, здається, позбавив Олену і так не дуже великого носа, що?

— Нічого, командире, — байдуже озвався Олена. — До свадьби заросте!

— Ні, то йди вмийся. Розтопи йому, Терешку, снігу…

— Сам викликав… Вибач, — пробурмотів до Олени Татяна.

— Яке вибач! Що за вибач! Хіба ти від мене не дістав! Била баба мужика — ха-ха-ха!

— Но-но-но! — боронився Татяна. — Як мало тобі — іншим разом добавлю!

— Це ще побачимо, хто кому, — відгризнувся Олена.

По обіді світило сонце, в повітрі пахло провесною, навіть підсвистувала якась, подібна до синички, пташина, а вгорі кілька разів знов пролетів «шторх» з Рівного. Бригада, поївши кандьору, приправленого овечим лоєм, уся в білих халатах, зливаючись з білим довкіллям, ішла в наступ, робила відступ, обходила, била перехресним огнем, била в фокус. Ліс мінявся лугом, луг яром, яр полем. Сніг, замети, чорні плями розмерзнів, місцями грязюка.

А під вечір, коли верталися назад, зробили ще кілька «крийся», і вже не задля вправ, а таки перед справжніми «шторхами», що пролітали досить низько і могли побачити… А потім тягнули копита, мов виснажені коні, аж прибилися до землянок і полягали на причі горі лицем.

Та ненадовго. Ось знов сюрчок, знов «біжи», знов «лава», знов