Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

— Я провалююсь, — просто відповів кузен Бенедікт.

І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витягли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.

Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його витягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв'язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.

Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.

Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.

Врешті близько п'ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.

Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.

Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око, — жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.

Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні — знов вода.

Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.

Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються…

— Вперед, друзі мої, вперед! — весело мовив юнак. — Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини.

— Мерщій! Уперед! — вигукнув Геркулес.

Цей славний негр ладен був посадити собі на плечі всіх супутників і нести їх аж до горбів.

Слова Діка Сенда й Геркулеса підбадьорили мандрівників, і, незважаючи на втому від тривалого переходу, вони прискорили ходу.

Вдарила гроза, а до горбів залишалося іще зо дві милі. Однак дощ полив не відразу. Спершу — і це було куди небезпечніше — спалахнули велетенські блискавки. Зробилось майже зовсім темно, хоч сонце ще стояло над обрієм. Громаддя хмар поволі спускалося, і здавалось, воно от-от завалиться. Червоні та сині блискавки краяли його тут і там, оповиваючи рівнину безладним плетивом вогнів.

Щомиті в когось із мандрівників могла вдарити блискавка. Адже на цій пустельній рівнині вони притягають до себе електричні розряди.

Джек, розбуджений громом, сховав личко на грудях у Геркулеса. Бідний хлопчик боявся грози, але намагався приховати свій страх од матері, щоб не засмучувати її ще дужче. Геркулес, ідучи сягнистим кроком, заспокоював Джека.

— Не бійся, Джеку, — повторював він. — Хай-но тільки грім наблизиться до нас — я його переломлю навпіл однією рукою! Адже я дужчий від грому!

І малий Джек заспокоювався, знаючи, що велет-силач заступиться за нього.

От-от уперіщить дощ. Що буде з місіс Уелдон, Джеком та іншими супутниками, коли вони не знайдуть захистку?

Дік Сенд зупинився на мить біля старого Тома.

— Що робити? — спитав він.

— Іти вперед, містере Дік. Нам не можна залишатися на цій рівнині. Дощ перетворить її в непрохідне болото.

— Томе, я не про це. Де б його знайти якийсь захисток?

Раптом Дік замовк. Сліпуча блискавка осяяла рівнину від краю до краю.

— Що воно таке виднів там, за чверть милі від нас? — вигукнув Дік Сенд.

— І я наче щось бачив… — відповів старий Том.

— Якийсь табір, чи що?

— Так, містере Дік… Схоже на табір… Але табір тубільців. Коли знов спалахнула блискавка, вони краще роздивилися цей табір. На рівнині симетричними шерегами стояло десь із сто конічних наметів од дванадцяти до п'ятнадцяти футів заввишки. Але біля наметів не було видно жодної живої душі. Де ж люди? Чи поховались по наметах від грози, чи табір покинутий? Якщо там живуть, то, незважаючи на страшну негоду, треба мерщій забиратися геть. Якщо ж у таборі нікого немає, то мандрівники знайдуть там пристановище. «Зараз я про це дізнаюся!» — мовив подумки Дік Сенд. І, повернувшись до старого Тома, сказав:

— Стійте тут! А я піду до табору і роздивлюся, що та як.

— Дозвольте комусь із нас супроводити вас, містере Дік!

— Ні, Томе. Я піду сам. Я підкрадуся непомітно. Чекайте мене тут!

Маленький загін зупинився. Юнак рушив уперед і відразу зник у непроглядній між спалахами блискавок темряві.

Кілька великих крапель дощу впали на землю.

— Куди це пішов Дік? — спитала місіс Уелдон, підходячи до старого негра.

— Ми побачили попереду якийсь табір, місіс Уелдон, — відповів Том. — Може, то навіть селище. Наш капітан вирішив піти сам на розвідку, перш ніж вести нас туди.

Місіс Уелдон більше ні про що не питала. Хвилини за три Дік Сенд повернувся.

— Ходіть за мною! — крикнув він.

— У таборі нікого немає? — спитав Том.

— Та то не табір. І не селище. То мурашники.

— Мурашники? — радісно вигукнув кузен Бенедікт.

— Так, містере Бенедікт, але мурашники футів дванадцять заввишки. В них ми й спробуємо сховатись від зливи.

— В такому разі, це мають бути будівлі тропічних термітів. Ці геніальні комахи вміють зводити споруди, що прославили б будь-якого архітектора.

— Терміти то чи ні, містере Бенедікт, — одказав Дік Сенд, — а нам доведеться виселити їх і зайняти їхнє житло.

— Таж вони нас загризуть! Що їм залишається робити? —