Читати книгу - "Найкраща країна у світі, або Факти про Фінляндію"

хочу сказати, що пиво не сприяє влучності кидка, про це ще в «Старшій Едді» сказано: «Менше від пива користі, ніж думає багато хто», і «Гірше не можна в дорогу запастися, ніж пивом обпитися», і «Рано встає той, хто хоче забрати добро чи життя; не бачити здобичі лежачому вовку, а перемоги — тому, хто проспав».[16] I чи ж багато користі напиватися і спати мертвецьким сном тому, кому є що сказати, і чи ж багато користі базікати про культуру вікінгів, не знайомлячись з джерелами, думаю я, по-індіанськи працюючи байдарковим веслом на середині річки, в самій бистрині течії.

Бім п’яний і стомився, тому допомоги від нього чекати марно. Все сам та сам, думаю я, старанно працюючи веслом, виходить недобре, та що вдієш, так чи інакше, нам треба відпливти подалі, щоб відірватися від бритоголових, а то раптом їм заманеться пуститися за нами навздогін, думаю я, треба втекти так, щоб вони нас уже не знайшли, хоча вони й погрожували мене відшукати, та це вони, напевно, так — для красного слівця; ну як вони мене знайдуть, не так-то легко мене відшукати, думаю я, а сам працюю веслом і борюся з течією година за годиною.

Зрештою я відчув, що все — більше не можу боротися з течією, і причалюю до піщаної коси. Витягнувши Біма з байдарки, я вкладаю його на пісок, підсуваю йому під голову рятувальний жилет замість подушки, і ми спимо. Вряди-годи мені не наснилася вода, мені сниться королева Соня, уві сні ми з нею виявляємося художниками й обертаємося в одних і тих самих колах, ми з нею не знайомі, але у нас є спільні друзі, і ми зустрічаємося з одними і тими самими людьми, ходимо в одні й ті самі кафе, буваємо на одних і тих самих виставках і т. д., між нами існує якийсь магічний зв’язок, взаємний потяг, який ніколи не переходить у фізичний, лише наші очі інколи на мить зустрічаються, і я завжди знаю, де вона знаходиться в дану хвилину, а вона знає, де я, але ми ніяк цим не користуємося, ми просто знаємо одне про одного, де ми знаходимося, так само як у школі завжди знали, коли та, в яку ти закоханий, знаходиться на шкільному подвір’ї, ми просто знали, не наважуючись підійти, але знати знали, ось так і ми з Сонею знаємо це, але ми з нею обоє — несміливі художні натури; можливо, ми боїмося, що це завдасть нам душевної рани, ми не наважуємося віддатися своєму почуттю, і це відбивається в нашому мистецтві — воно сповнене комплексів, невільне, пригнічене, ми обоє приречені на невідомість і самотність, та ми не скаржимося, якось перебиваємося на стипендії, однак кожен з нас весь час знає про іншого, де той знаходиться, і ми зустрічаємося поглядами, і для нас існує можливість, якась крихітна надія, що коли-небудь між нами виникне контакт, ми цього не відкидаємо, але й не приймаємо як належне, ми живемо одним днем, бідні ми бідні, думаю я уві сні, які ж ми бідні; потім я прокидаюся і бачу, що Бім сидить на березі, розглядаючи околиці. Я підсаджуюся до нього, і Бім каже: тут могло б бути місто. Місто? — дивуюся я подумки. — Тут? Хоча чому б і ні? Тут гарне місце, дельта річки, майже як у гирлі Нілу в «National geographic», а річкові дельти зручні для життя, бо земля там родюча, пригадую я, і це завдяки річкам — вони наносять частинки родючого мулу, так триває багато років, річка змінює ґрунт, її наноси все змінили, і відбувається це тому, що вище за течією вона щось розмила і теж змінила, вона забрала речовини з іншого місця і принесла їх сюди, просто не річка, а якийсь Робін Гуд, думаю я, і ось уже розкинулася пласка рівнина, покрита травою і поросла деревами, рівнина з родючим ґрунтом, тому чом би й не збудувати тут місто? Ти маєш рацію, кажу я, ідея хороша. Вона не моя, каже Бім. О’кей, погоджуюся я, твоя чи не твоя, та все одно хороша. Це ідея німців, каже Бім, вони хотіли побудувати тут місто, бо вважали це місце ідеальним, і хоча Тронгейм знаходиться всього за одну милю звідси або, може, за дві і теж прекрасно розташований, там і річка і все інше, та вони вважали, що це місце ще краще. Після війни знайшлися креслення, каже Бім. Сам Шпеєр брав участь у цьому, додає він і зауважує, що я не відразу зрозумів, хто такий Шпеєр. Шпеєр був архітектором Гітлера, каже Бім. Альберт Шпеєр двадцять років просидів у Шпандау, але помер вільною людиною, розповідає він. Виявляється, цей Шпеєр збирався побудувати тут місто. Я намагаюся уявити собі, як би це було, проте не можу зрозуміти, в чому сенс будувати місто поряд з іншим містом, вийшло 6 два міста впритул одне до одного, мимоволі напрошується питання, навіщо потрібні два міста, коли одного вистачило б — точно так само, як було б достатньо одного фіна на співбесіді в посольстві, але їх було двоє, через що складалося враження надмірності; очевидно, для фінів посольство — не гра, так само як для німців війна була не грою, вони були далекоглядними і розважливими, і якщо вирішили, що тут потрібне місто, то, мабуть, були по-своєму праві, мені важко щось сказати — що я тямлю у містах та їх розташуванні на місцевості — дійсно, дуже мало, можна сказати, нічого, я ніколи не задавався метою побудувати місто, я не цілюся так високо, я мічу набагато нижче, напевно, тому я й не затіваю війн, з мене досить тих міст, які вже побудовані без мене, мені і цих вистачає.

Схоже, ти дуже цікавишся німцями, кажу я. Бім киває. Я багато про них читаю, каже він. Так, думаю я, про німців, здається, написано чимало книг, ще б не писати про цих божевільних, вони такого накоїли, що про них ще сотні років будуть писати книги, а тепер ці німці виловлюють у нас рибу, кажу я вголос, понаїдуть до нас із житловими причепами, з холодильними камерами, наловлять нашої риби, відвезуть до Німеччини і там зварять. Це несправедливо, каже Бім. Несправедливо, що всі не люблять німців. Німці програли війну, але їх неправильно зрозуміли, насправді вони хотіли добра, їх несправедливо звинувачують, а щодо євреїв — то це все вигадки, доказів-то немає, каже Бім, цей хлопчисько, мені