Читати книгу - "Позначена блискавицею"

до нього звикли, що навіть дозволили йому ночувати у своїй оселі. Хтозпа, може, змія і не зачепила б нікого, може, вона просто хотіла напитися молока із великого глека, але відважний мік кинувся до неї і переміг, однак та перемога важко йому дісталася: більше ніхто не бачив звірка в селищі. Ваура не встигла навіть поплакати за своїм улюбленцем — те, що трапилось потім, заступило її дрібні дитячі біди.

Таємниця врешті-решт перестала бути таємницею — чи хтось із дітей зронив необережне слово, чи то бачили, як виносили й закопували в лісі мертву змію… Як уже там було, але в роді холо довідались про все (жили-бо поруч, і чоловіки холо іноді брали собі дружин із роду вау, а чоловіки вау одружувались із жінками роду холо). І тоді Туссу, злий та хитрий вождь холо, аби зберегти своїх воїнів, порушив древній закон. Вау знали, що їм будуть мстити, але чекали чесного бою, а він наказав уночі, потай оточити їхнє селище, перекрити всі стежки й підпалити його. Лемент і плач стояли довкола, і Ваура не впізнавала нікого, бо лиця її одноплемінників були спотворені смертельним жахом та відсвітом пожежі. Гоготів вогонь, звідусіль летіли списи й стріли, і порятунку не було, не могло бути, і довго ще потім снилося все це Ваурі, і не могла вона збагнути, яким дивом урятувалася, аяк поки Нігу не розповів…

Напередодні він саме вирушив до витоків Зеленої ріки по цілющі трави, котрі годиться збирати, коли народжується молодий місяць. Він був на віддалі денного шляху від місць, де жило його плем’я, аж раптом невідступна тривога оволоділа ним і змусила повернути назад. Нігу досяг селища, коли нічим не міг зарадити своїм братам, устиг лише зробити невидимим дівчатко, що вихопилося з полум’я і мчало до лісу, прямо на сяиси та стріли воїнів холо. Він повів Вауру подалі від тих місць, де селилися холо, вигоїв опіки на її тілі; він учив її знаходити їстівні плоди та корені і цілющі трави, розпізнавати отруйні рослини, приманювати здобич так, що її можна було брати голими руками; розповідав їй казка & легенди роду вау. Дівчинка прив’язалася до старого — той був єдиним її другом та захисником. Водночас Ваура відчувала і потаємний страх перед Нігу, який умів те, чого не вмів ніхто інший: коли загрожувала небезпека, робив себе й Вауру невидимими для людей та тварин; коли дівчинка розпанахала ногу об гострий сучок, замовив їй кров; коли довго не могли знайти воду, вивів на поверхню підземне джерело. Однак над усе вразило її те, як старий за одну ніч виростив нове дерево для Червоного птаха Вау.

— Священне дерево згоріло, — казав Нігу, — зостався лише попіл, і Червоному птахові нікуди прилітати… Але я знайду інше дерево, я прикличу птаха Вау, і він не покине нас. Ми принесемо йому дари, і він візьме тебе й мене під крило…

Ваура уявляла собі, як Червоний птах спускається до них і накриває їх обох своїми могутніми крильми. Щодня чекала вона прильоту Червоного птаха Вау, та його не було: не траплялося старому потрібне дерево, що годилося б для високого призначення. І тоді Нігу знайшов молоденьке деревце, на заході сонця полив його водою й почав шепотіти заклинання.

Дивні слова злітали з його вуст. Від ритмічних вигуків дівчинці хотілося піти в шалений танок, руки й ноги її ледь помітно здригалися, але тіло ураз поважчало, знерухоміло і було немов прикуте до землі.

— О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні. Сила людини — в її крові. Сила дерева — у воді. Я дав тобі воду! Разом із нею ввіллється в тебе сила моя. Станеш ти мною, як я — тобою. Глибоко в землю увійде коріння. Високо в небо здійметься крона. Дай же притулок Червоному птаху! Хай захистить він нещасних сиріт! О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!

Заклинання несподівано урвалося на високій ноті, а Нігу завмер — неначе вріс у землю. Ваура чекала, що от-от потягнуться до неба віти, заворушаться, ніби зміюччя, корені, і цікавість змагалася в її душі зі страхом. Проте дівчинка так і не побачила дива і, ображена цим, заснула. Зате вранці… Ох, як вона шкодувала, що проспала найголовніше! Дерево збільшилось у кілька разів, а знесилений Нігу, який сидів під ним, втомлено схилився на товстий виступ кореня. Зморшки на його обличчі поглибшали, очі позападали, та лице було спокійне і вдоволене…

І Червоний птах Вау прилетів до священного дерева, і сів на його могутні віти, і Нігу склав до підніжжя улюблені ласощі пташині, що знайшов у лісі, і довго шепотів незрозумілі Ваурі молитви. Вона була ще така мала, що не осягнула сповна значення слова “помста”.

* * *

— Ти порушила волю богів Пралісу, Вауро! Ти не зробила того, що я наказав тобі зробити!

— Я не відступила від твого наказу. Сьогодні рід холо зменшився ще на одну людину.

— Але не на ту, про яку я вів мову! Запам’ятай, дівчино, ти вже не належиш собі. Сама ти — менша, аніж піщинка на березі ріки, та тобі судилося мати велику владу над життям і смертю інших. Ти стала знаряддям священної помсти. То що ж скоїлося з тобою, дівчино з роду вау? Поглянь мені в очі! Невже пожаліла ти одного з цих нікчемних холо? Невже забула, що вони вбили твоїх братів та сестер, батька й матір? Знищили вогнем усіх вау? Техо — онук того, хто велів спопелити наш рід! Чим же він зворушив твоє серце? Чи не тим, що із себе гарний, що всі дівчата роду холо задивляються на нього? Відповідай, Вауро!

— Я навіть не знаю, вродливий Техо чи потворний. Я не бачила його обличчя, як ніколи не бачила облич тих, інших,