Читати книгу - "Месія Дюни"

Губи Чані стиснулися в тонку лінію. Вона не могла заперечити його мудрості та прозорливості, але подібні настрої її жахали. Пол замкнувся в собі, і вона відчула протистояння всередині нього. Так, наче він прийняв фрименську максиму «Ніколи не забувати, ніколи не прощати» і бичував нею власне тіло.

Вона підійшла до нього й також глянула у вікно. Усе більша денна спека вже почала виганяти прохолоду, принесену північним вітром. На цих широтах вітер розмалював небо вохрою, майстерно покриваючи кришталеві пластини неба дивовижним, але недовговічним узором кольору золота й червіні. Верховий холодний вітер ударяв в Оборонну Стіну фонтанами куряви.

Пол відчув біля себе тепло тіла Чані. Він умить опустив завісу забуття на своє видіння. Він просто стояв тут із заплющеними очима, але його час не хотів спокійно стояти. Пол вдихав темряву, беззоряну, безслізну. Втративши зір, він поволі втрачав відчуття матеріальності Всесвіту, аж доки не зосталося саме тільки здивування — як це весь його світ зміг сконденсуватися в самих лише звуках? Тепер усе довкола нього спиралося лише на одне чуття — слух, відступаючи тільки тоді, коли він торкався предметів: завіси, руки Чані… Пол упіймав себе на тому, що прислухається до дихання Чані.

«Хіба можна бути впевненим у тому, що лише ймовірне?» — міркував він. Його свідомість несла тягар безліку спогадів про незбуте. На кожну хвилину дійсності припадали незліченні проекції, миттєвості, яким ніколи не судилося втілитися. Його невидиме «я» пам’ятало фальшиві минулі, а їхній тягар інколи загрожував розчавити сьогодення.

Чані сперлася на його плече.

Він відчував своє тіло через її дотик — мертву плоть, несену вихором часу. Він тхнув спогадами, у яких зблискувала вічність. Бачити вічність означало приймати і її примхи, бути пригніченим її незліченними вимірами. Фальшиве безсмертя пророка вимагало відплати: Минуле й Майбутнє суміщались у часі.

Видіння ще раз вигулькнуло з чорної ями, зімкнувшись довкола нього. Воно було його очима. Воно рухало його м’язами. Воно вело до наступної хвилини, наступної години, наступного дня… аж доки він не відчує, що завжди був у ньому.

— Нам час іти, — сказала Чані. — Рада…

— Там буде Алія, щоб зайняти моє місце.

— Вона знає, що робити?

— Знає.

День Алії почався з ескадрону гвардійців, які вщерть заповнили плац-парад під її апартаментами. Вона дивилася вниз, на сцену несамовитого сум’яття, почула багатоголосий і нерозбірливий гамір. Картина прояснилася, коли вона розпізнала приведеного охороною в’язня: Корба, панегірист.

Закінчуючи свій ранковий туалет, вона час від часу підходила до вікна, придивляючись до все більшої нетерплячки внизу. Її погляд постійно зупинявся на Корбі. Вона намагалася пригадати його, коли він іще був суворим бородатим командиром третьої хвилі в битві за Арракін, але це їй не вдавалося. Теперішній Корба став справжнім чепуруном, мав на собі бездоганно скроєні шати з паратського шовку. Його верхній одяг був розстебнутий аж до пояса, відкриваючи чистісіньку сорочку з брижами й гаптований, розшитий зеленими самоцвітами жилет. Талію Корби оперізував пурпуровий пояс. Нижні рукави, що проглядали крізь розрізи в рукавах верхнього одягу, були зшиті з пружкованих смуг темно-зеленого й чорного оксамиту.

Прибуло кілька наїбів, щоб спостерігати, чи належно поводяться з фрименом. Саме їхня поява й спричинилася до галасу, позаяк Корба, протестуючи, почав кричати, що він безпідставно звинувачений. Алія перевела погляд на фрименські обличчя, намагаючись оживити спомин про тих людей, якими вони були первісно. Але теперішнє змило минуле. Усі вони стали гедоністами, пізнавачами насолод, які більшість людей не могла собі навіть уявити.

Алія бачила, як вони вряди-годи тривожно позирають на двері кімнати, за якими мала відбуватися Рада. Наїби думали про видющість осліпленого Муад’Діба, новий доказ його таємничих сил. Згідно з їхніми законами, сліпих належало покидати в пустелі, а їхню воду віддавати Шай-Хулуду. Але безокий Муад’Діб бачив їх. А ще вони не любили будинків і не почувалися безпечно в надземних спорудах. Дай їм відповідну, вирізану в скелі печеру — і там вони заспокояться. Але не тут, не з цим новим Муад’Дібом, котрий чекає всередині.

Коли вона обернулася, щоб іти на Раду, побачила лист, який залишила було на придверному столику: свіжа звістка від матері. Попри особливу повагу до Каладана як місця Полового народження, леді Джессіка підкреслювала, що відмовляється перетворювати свою планету на місце прощі.

«Без сумніву, мій син є епохальною постаттю в історії, — писала вона, — але я не вбачаю в цьому причини для нашестя сюди різної потолочі».

Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей аркуш паперу тримала в руках її мати. Власноруч написаний лист — річ геть архаїчна, але настільки сердечна й приватна, як жоден інший спосіб зв’язку. Цей написаний бойовою мовою Атрідів лист не зміг би прочитати сторонній.

Думка про матір викликала в душі Алії звичну болісну розмитість. Спричинена прянощами зміна, що змішала психіку матері й доньки, інколи змушувала її думати про Пола як про сина, якого вона народила. Комплекс спільної оболонки міг представити її власного батька як коханця. Примарні тіні кружляли в її думках… імовірнісні люди.

Алія ще раз переглянула лист, ідучи спуском униз до передпокою, де чекали її охоронниці-амазонки.

«Ви створюєте смертельний парадокс, — писала Джессіка. — Правління не може бути одночасно релігійним і самовладним. Релігійний досвід потребує спонтанності, яку закон обов’язково пригнічує. А ви не можете правити без законів. Зрештою ваші закони неодмінно замінять собою моральність, сумління, та й навіть релігію, від імені якої ви, на вашу думку, правите. Святий ритуал повинен народжуватися з благочестя й священних поривань, які виковують справжню моральність. З іншого боку, уряд як орган правління є культурним організмом, особливо вразливим на вплив сумнівів, питань і суперечок. Я передбачаю настання дня, коли церемонія неухильно займе місце віри, а символізм заступить моральність».

У передпокої пахло кавою з прянощами. Коли вона увійшла, чотири охоронниці-амазонки в зелених гвардійських мундирах виструнчилися. Відтак вони рушили за нею крок у крок, ступаючи твердо й з молодечою бравадою. У їхніх очах світилася одержимість, а фанатичних облич не торкався страх. Вони наче випромінювали особливу, притаманну фрименам ауру насилля: кожна з них могла вбивати невимушено, не відчуваючи провини.

«У цьому я інакша, — подумала Алія. — Ім’я Атрідів і без того достатньо заляпане брудом».