Читати книгу - "Все буде добре"

– З чого ти взяв?

– Я… Я чув, як вони сварились…

– І що? Моя мама теж мене часто сварить. А наші сусіди так узагалі цілими днями тільки кричать одні на одних. І вже дванадцять років живуть разом.

– Та ні. Це інше…

Марічка стиснула долоньку, щоб не показати свого роздратування. Чого ж із ними так складно спілкуватись: що з Сашком, що з Катрусею? Потрібно буквально кожне слово витягувати. Ні щоб одразу все розповісти! З іншого боку, Антон не знає, коли змовчати. Язик має як помело, ти йому слово – він тобі тридцять. Дівчина зітхнула.

– То було взимку… Я тоді прийшов додому раніше… Математичка захворіла, відпустила додому. Ми з Іллею хотіли підстерегти дівчат із сусіднього під’їзду та закидати їх сніжками. Я не бачив, що мама вдома. Вона мене теж не бачила. А потім прийшов тато…

Сашко міцніше обійняв ноги, його голос почав тремтіти.

– Мама почала на нього кричати. Що все знає, усе бачила. Бачила його з якоюсь кур… куркою в готелі, і що він використовує свій статус, щоб спати з молодими іноземками. Що не терпітиме цього заради нашої родини і що захистить мене від нього.

– А твій батько що? – не стрималась Марічка.

– А він мовчав. Мовчки роздягнувся, глянув на маму – а потім побачив мене. І мама побачила мене. І я… я раптом зрозумів, що це не просто сварка. Не просто слова. Це… це щось серйозне, щось відбувається, і… І наша родина вже не буде одним цілим, не… буде…

Сльози заглушили слова, і Сашко буквально втиснувся у свої ноги, намагаючись сховати ридання. Але де тим дитячим колінкам було стримати цей потік емоцій.

– Ти той… – почала Марічка, але замовкла.

Вона не знала, що робити, коли поруч плачуть люди. Заспокоїти? Обійняти? Сказати, що все буде добре? І куди ж Антона понесло?!

– Але це ж було взимку, ти сам сказав, – зайшла з іншого боку дівчина. – Уже майже півроку пройшло – і нічого, разом твої батьки, не розлучились. От навіть у Бистрицю приїхали тебе привітати.

– Так вони ж мене сюди й відправили, щоб я їм не заважав! – крикнув Сашко. – Я чув, як вони про це говорили. Що я тут буду до кінця літа. Поки вони вирішать, що робитимуть далі. Тато хоче забрати мене в Москву, мама каже, що не дасть. Хоче переїхати в Київ, там сестра живе… А мене ніхто не питає! Не питає, чого я хочу! Може… може, я хочу тут залишитись, у Бистриці, з вами! А не їхати в якусь Москву, чи Київ, чи ще куди там… Я хочу, щоб усе було, як є. Щоб у мене була і мама, і тато, і всі, і… і… і…

Хлопець захлинувся словами та затих. Марічка підсунулася ближче й обійняла його.

– Слухай… Моя мама розповідала, що в них із батьком теж не завжди ладилось. І сварки були, і навіть до бійки доходило. Але залишились разом. І твої будуть разом. Адже вони люблять один одного.

– З чого ти взяла?

– Так ти ж народився, – дівчина погладила його волосся. Сашко несподівано зрозумів, що цей звичний рух його чомусь не нервує, а навпаки – подобається. – Моя бабця казала, що хороші люди народжуються лише в тих, хто любить один одного. А якщо любили тоді, значить, люблять і зараз. Лише в поганих книжках можна розлюбити, у житті ж любов триває весь час. З минулого в майбутнє. І її не можна загасити. Тому я думаю, що, зрештою, все буде добре.

Сашко підняв голову та глянув на Марічку.

– Обіцяєш? – несподівано запитав він.

– Гм… Так, – розгублено відповіла дівчина.

Її очі вже звикли до темряви, і вона добре розрізняла обличчя Сашка. Гарні риси обличчя, коротке ледь хвилясте волосся, приємні на дотик губи. Останнє дівчина усвідомила, коли Сашко несподівано поцілував її. Терпкий смак із присмаком солі. Мить тривала кілька секунд, може, вічність, а потім завершилась.

– Вибач, – Сашко відсунувся назад і опустив погляд. – Я… не знаю, що на мене найшло. З першої нашої зустрічі я…

– Не переймайся, – скочила на ноги Марічка. – Вважай, що це подарунок на день народження.

Дівчина вийшла на світло ліхтаря.

– Здається, я чула, як тебе гукають. Ходімо! – Марічка швидким кроком рушила вулицею, намагаючись приховати своє розпашіле обличчя.

Коли вони повернулися, на стіл якраз виставили торт.

– О, а ось і наш іменинник! Ходи-но сюди, золотце, – покликала Сашка бабуся.

Той швидко перевірив, чи не залишилась де зрадлива сльоза, і підійшов до столу.

– Коли моя донька привезла онука вперше, я дивувалась, як цей колобочок увесь час умудряється дотягуватися своїми маленькими ручками до всього на світі. Однак не встигла я озирнутись, як він уже доганяє свого батька, – бабця пригорнула Сашка до себе. – Час летить швидко, і я рада, що можу бачити свого внука вже дорослим, міцним юнаком. І рада, що тут, у Бистриці, він знайшов собі вірних друзів.

Хлопець вихопив очима серед оточення батьків. Вони дивились на нього з усмішками, і Сашко на мить подумав, що все йому привиділось. І сварка, і розлучення, і навіть Гектор. Усе це лише від хвилювання, незнайомого оточення тощо. І що насправді в нього все добре. Може…