Читати книгу - "Гуляйгора"

Надія, повечерявши, пішли на кладовище. Прокидати стежку почали від самої дороги. Довго пробивались до батька. Надія відстала, а Павло — пішов й пішов. І аж тоді зупинився, коли дзенькнула лопата, торкнувшись каменя. Цеглинами позначив Павло батьків притулок. Ось натрапив ще на одну. Глухо скреготнула лопата, ніби застогнала. «Пробач, батьку, що порушуємо твій сон. Завтра прийдемо до тебе всі…»

На другий день до могили Івана Михайловича прийшли рідні, близькі. Ні промов, ні ридань, ні оркестру. Тільки німий біль в очах і серцях, плач на закам'янілих вустах. Та Надіїн приглушений стогін.

Знову, як і тоді, на похороні, незрозуміло чому озирнувся Павло, ніби хто осмикнув його. І побачив Лесю. То її погляд, звернений на нього, вплинув, як чари. Поруч із нею — мати, на обох — чорні хустки. Обличчя смутні, погляди щирі, співчутливі. Павло одразу ж нахилився до сестри, прошепотів:

— Запрошуй на обід і Лісових. Он вони.

Надія пішла навпростець через кучугуру. Зупинилася поруч із Лісовими.

— Спасибі, що прийшли. Просимо на обід. Пом'янемо ще раз нашого тата.

— Аякже, пом'янемо, підемо з вами, — відповіла Тетяна Пилипівна Лісова і торкнулася Лесиного плеча, наче цим підтвердила, що говорить і від імені дочки.

Раптово пішов сніг, густий, лапатий. І стежка, прокопана вночі, і могила вкрилися ніби вибіленим на сонці полотном. А небо прихилилося, мерехтіло близько перед очима, рої сніжинок неквапно доторкалися до земного лона й зникали з очей.

Павла од Лісових відділяли кілька кроків. Лесина мати про щось розмовляла із Степанидою Кафкою: та прийшла не сама, з дітьми. Хлопчика в сірій шапці несла на руках, а трохи більшу дівчинку вела за руку. Верткий, рудої масті, схожий на лисицю песик терся між людей, принюхувався до кожного, шукав, видно, хазяїна. Побіля Лесі зупинився, почав лащитися. Леся жартома поцілила в нього сніжкою. Павло порівнявся з нею і хотів обігнати, та несподівано для себе почув:

— Не спіши. Маємо поговорити.

Повз них пройшли Ян Дзеніс із Лизаветою. Леся навмисне попрямувала на правий бік дороги, ближче до садиб. Там начебто менше людей.

— Вислухай мене уважно, Павле. Часу обмаль. Так от. Вже другого листа одержали ми. Недалеко служить.

— Знаю. Учора і ми одержали. Вірніше, Надія.

— Вона тобі дала читати, що він пише?

— Ні. З матір'ю довго шепталися вночі про Миколу…

— Угу. Отже, для тебе не буде, мабуть, новиною. Поки ми по-школярському фліртували з тобою, вони, виявляється, гав не ловили… Чуєш, Павле, про Надію і Миколу мова. У них любов.

— А в нас? Що в нас, Лесю? — запитання саме вирвалося у Павла.

— Думаю, що гра. І більше нічого. Ми почали її, як були ще дітьми. Згадав оту мою записочку і докоряєш нею? А я впевнена, що так можуть писати тільки діти.

Павло зупинився круто, наче кінь перед високим бар'єром.

— Я твою записку і зараз бережу.

— Була я ще дурочкою, коли її писала. Згадай, ти завжди сердився, що я то з тобою іду в кіно, то з Грицаєм. А інколи з Гришею Ткаченком. Хіба ж йому відмовиш! І на сцені разом грали. І донині листуємося. Що ж тут такого? Ти краще Миколиного листа почитай. Мені адресовано. А може, й тобі. Ультиматум нам обом. Для нього не мають ніякого значення ті наші освідчення — дитячі, наївні.

— Який ще ультиматум?

— А такий. Своїми словами переказати не зумію. Ось бери листа, прочитаєш на дозвіллі. Можеш його спалити. Заодно і ту записочку мою. Чуєш, Павле?

Вже перед самою хвірткою віддала Павлові листа. Утнув щось таке Микола, скориставшись правом старшого в сім'ї. А він, Павло, хіба молодший за Надю?

Тоскно і гірко на душі.

«Леся знищила мене. За віщо? Не такий сміливий, як брат Микола? А сама вона хіба така, як Надія?»

Пізно вночі читав листа Павло. Не докоряв, не погрожував, але категорично заявляв Микола, що обіцяють йому короткочасну відпустку додому з тим, щоб узяти шлюб з нареченою Надією. Осмілів Микола, характер показує. І Леся листа, бач, віддала Павлові. І з того, що говорила і як говорила, можна зрозуміти, що не зовсім байдужа до Павла. А може, іншим керувалася. Не сподобалося, що Микола ані трішки про неї не думає, тільки про себе. Самолюбство заговорило? Хотіла бачити Павла сильнішим за Миколу? Щоб він боровся за себе і леї. А чому ж тоді все називала «дитячою грою»? Совісно було Павлові й за Надію.

Випроводжаючи Павла на фабрику, мати порадила йому залишатися на кіч у гуртожитку. Зима, морози. У вагонах простудитися неважко. Ідеш — упрієш, а зупинився — от тобі й простуда. Нині ж, кажуть, градусів двадцять з хвостиком. Кожух одягати не хоче — кавалер! Батьків кожух перейшов до сина. Не новий, звичайно, але ще не латаний. Тільки довелося рукава відкотити. Батько менший на зріст був.

От і Варвара Миколаївна пише, що, коли дізналася про сімейне горе Чепелів, хворіла три дні. «Син хотів і мене з собою у вашу Гуляйгору повезти, як ото побувала з ним у Дунаївцях. Щось не дало йому тоді здійснити намір, а тепер жалкуємо».

У листі Улановська зверталася більше до Павла, з сім'єю Івана Михайловича, мовляв, знайома тільки заочно. Сповіщала і прo сина, довгенько гостювала у нього, а сказати по правді, то бачила мало. Служба командирська важка. Встає, ледве розвидниться. Ну, нехай там молоді марширують, а