Читати книгу - "Гуляйгора"

Степанида зупинила коней.

— Здрастуй, сину. Це ж у вас сімнадцятого сорок днів? Ми з чоловіком обов'язково прийдемо. Як там мама?

— Нічого. Спасибі. Хоче проситися в колгосп на постійну роботу.

— І я так думаю. Вдома ж їй — сумно…

Степанида смикнула віжки, коні помалу рушили. «От уже й сорок днів, — подумав Павло. — Сімнадцятого. Люди, бач, не забули. Хочуть пом'янути небіжчика».

Біля сільради — пара коней, запряжених у сани, — казенні. Коло них — двоє в шапках-папахах курять. Маленький — певно, візник. Поряд — місцевий, листоноша Рижов. Раніше тільки в Городок пошту з Харкова привозив, тепер бере попутно і сільську. Сільрада трохи за те доплачує. Рижов теж з інвалідів. Ніби не каліка, все на місці, а живе в Городку на всьому казенному. Ще й, бач, підробляє. Курсує між Гуляйгорою і Харковом щодня. Але влітку, коли сонце припікає, він в густій дерезі сидить, заснувавши тонкою сіткою, як павутинкою, місцинку з приманкою і жде, тримаючи в руці шворку. Жовтуваті канарки, сірі пташки зграйками стрімголов падають униз. Тут їх і накриває Рижов. Що має з того полювання птахолов — ніхто не знає. Вічна загадка. От він виймає з-під сітки свою здобич, тримає перед очима, роздивляється. І раптом випускає живу грудочку в небо. Випускає одного птаха за другим на волю. Один день, другий, третій потішиться птахолов. Та, мабуть, натомлений одноманітністю свого полювання, знову береться за свою поштарську роботу.

Живе Рижов в окремій кімнаті з дружиною, колишньою сестрою милосердя — фронтовичкою, всі знали, що між ними панує згода. Тільки спекотне літнє сонце порушувало ненадовго їхнє життя. Тепер же був січень, і Рижов почувався спокійно. Віддав Павлові свіжу газету, на якій, за звичкою, поставив ім'я Чепеля-старшого.

— Такий порядок, Павлушо, — пояснив, виправдовуючись. — А це вже тобі. Чітко і ясно написано — Павлові Івановичу Чепелю. Рекомендоване. Без доплати. Бачиш, марка додатково наклеєна. А ось ще один, простий — сестричці твоїй. Вручаю і цей. Тільки гляди мені, не читай чужого. Пошта зберігає таємницю листування.

Рижов узяв свою сумку на плече, пішов понад дворами. Довгоногий, бистрий. Чепель ледве встигав за ним. Перший лист, йому адресований, — від Варвари Миколаївни Улановської.

Хотів Павло по дорозі прочитати листа з Москви, але саме пустився сніжок, розпливеться чорнило — дома встигне.

У долині біля старої кузні іржали коні. З містка, як зупинився, їх добре видно. Чути і людські голоси, ніби перекличка.

Коні не тільки колгоспні. Біля казенної брички з номером — кілька горожан, двоє у військовій формі. До них і підводять рисаків. На передку брички воссіда невеликий на зріст чоловічок в окулярах, накладених на довгий ніс, тримав на колінах конторську книгу з жовтими палітурками.

— Кінь? Кобила? — запитує.

— Кобила.

І вже далі спокійно, тримаючи коня за вуздечку, сам продовжував:

— Кобила рудої масті, п'ять років і вісім місяців. Збруя відремонтована, ходила в парі і як пристяжна, вгодованість — норма, кличка — Татарка.

Коня реєстрував, очевидно, фельдшер, під шинеллю у нього білий халат. Заглядав у рот, для чогось смикав за хвіст, підносив під морду коневі пучок сіна і стежив, як той реагує: добре бачить чи, може, хворий на очі.

Микита Маляр як хазяїн села походжає біля казенної брички, прислухається до того, що говорить комісія, щось собі записує.

Терпкий дух струмить з місця оглядин, пахне кін ким потом і гноєм. Кружляють угорі крикливі ворони, зграями перелітають з місця на місце, вмощуються на поодиноких вербах.

Мороз підходящий, особливо на вітрі, але під містком на якому зупинився Павло, чути дзюркотіння і неголосний шепіт потічка. Чи навмисне хто прорубав тут ополонку, чи джерело тепле само пробилося і виривається з-під льоду, тече поверх нього. Чи не тому фуркають коні: чують воду. Все це не нове для Павла, давно ним знане і бачене, от і цей місток пам'ятний. Тут Павло ледь не став калікою, як ото об'явилася в лісах банда і таких підлітків посилали сільські активісти в розвідку на конях охляп, ніби в нічне. Збісився ні з сього ні з того під Павлом вороний жеребчик. Так на містку круто повернув, що черконувся Павло правим коліном по перилу. Ледве втримався, міг загудіти сторч головою, Шкандибати почав. Дмитро Васильович посилав його на просвічування. Та обійшлося все, а принагідно оце згадалося.

Словом, ідучи з поїзда додому, почував тут себе не чужим, а причетним і до минулого, і до сучасного. Бачені щойно сільські картини наче наснилися йому. Чи варто ж назавжди прощатися з гуляйгірським минулим своїм, поспішати звідси на перепуття шляхів тривожних, незнаних?..

Мабуть, він таки довгенько затримався на містку, бо Рижова, який був трохи попереду, вже не стало видно, а натомість, як з-під землі, з'явилася Надія.

— Добрий день, братику! Мабуть, у дорозі вірші складаєш, що так помалу листа мені несеш. Давай мерщій.

«Вже знає — Рижова перестріла».

— Може, разом почитаємо? — запропонував жартома, вдаючи, що збирається надірвати конверт.

— Таке придумав, — вирвала лист із рук.

— Мати дома?

— А де ж їй бути? Чекає. Ти ж обіцяв сніг прочистити на кладовищі. Снігу там, Павлушо, по коліна. Та я трохи тобі допоможу. А обід, Павлуню, буде не гірший ніж у людей. Борщ і картопля з м'ясом. Свіжа риба. Ян Карлович дістав. Тісто на пироги сьогодні зранку вчинили, три півні зарізали.

Павло і