Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

Дядько Мамікон заспокоював її:

— На війні всяко буває, Аршалуйс-джан. Це ж тобі люта битва, тут і голови нема як підвести, не те що листи писати. А коли й напишеш, то хай-но ще дійде крізь таку колотнечу. Це ж таке діло…— Мамікон ковтав давкий клубок, що підкочувався до горла, й відвертався, аби Аршалуйс не помітила, як судомно ходить на його худій шиї борлак.

Він висох, змарнів, геть спав з лиця. Та й як тут триматимешся, коли сам носив у собі ту тяжку печаль. У селі, крім нього, ніхто не знав про похоронку на Аршавіра. Голова сільради давно пішов на фронт, а новому голові своїх клопотів вистачало. Дядько Мамікон зовсім посивів, згорбився, обличчя порізали глибокі зморшки. Всеньке життя і в руки не брав тютюну, а тут почав курити.

— Про хлопчиків наших думає, тугу свою тютюном притлумлює,— так собі це пояснювала Аршалуйс.

І от закінчилася війна. Поверталися солдати з бранного поля додому. Щасливі матері зустрічали своїх синів, які живими вийшли з того пекла, жінки зі сльозами радості обіймали своїх чоловіків, дітлахи мчали назустріч і кидалися на шию своїм татам.

Раділо село.

Не було ще в нього більшого за це свята — Перемога!

Тут і там лунала музика. Сміх! Привітання!

— Анагіт, щастя у твій дім — син повернувся!

— Дякую, сестро, хай же і твій син прийде живий та здоровий, хай і твій дім наповниться радістю! — відповідала щаслива мати й запрошувала до себе всіх сусідів відзначити стрітини.

— Гегаме-джан, поздоровляю, дочекався ти сина свого! Я радий за тебе,— подавав і свій голос їздовий Ншан, підносячи до очей квітчасту хусточку. Рік тому Ншан отримав на сина похоронку.

— Спасибі, брате,— розчулено відказував Гегам.— Хай утіхою будуть тобі онуки. Онук — то теж як син, рідна кров, продовжувач роду, годувальник.

Аршалуйс також заходила до щасливих сусідів, вітала з великою радістю, а потім розпитувала про своїх синів.

— Агване-джан, синочку, чи не бачив ти часом моїх Вардіка й Аршіка? Чого ж це вони припізнилися, адже ти разом з Аршіком пішов на фронт, хіба ні? — допитувалася бідна мати.

— Прийдуть, тітонько Аршалуйс, обов’язково прийдуть,— впевнено відказував Агван.— Усі ж разом з війни не повертаються, потроху приходять, надійде ще черга й Вартана, й Аршавіра.

Аршалуйс трохи відходила душею.

— Авжеж, синку, мабуть, так воно й є. Нічого, хай трошки запізняться, якщо так треба. Вже, слава богу, більшість зустріли, то зустрінемо, як годиться, і тих, які прийдуть пізніше,— казала Аршалуйс і, тяжко зітхаючи, йшла додому.

Дядько Мамікон також вітав тих, кого зустрічав на вулиці, в полі чи в конторі. По хатах не ходив, хоча й радий був за своїх односельців.

«Вардік і Аршік не прийдуть ніколи… Та хай молодіє село, це добре, що хлопці вертаються до рідних осель, не заглухне життя…» — міркував собі дядько Мамікон. А коли хтось казав йому заспокійливі слова, що, мовляв, не хвилюйся, Маміконе, ще повернуться і твої хлопці, він мовчки на те кивав головою і хутенько йшов собі далі, аби часом не сприснуло з язика те, що він знав напевно. Боявся, що вирветься разом із стогоном правда з його зболених грудей і долетить до нещасної Аршалуйс.

Вона ж, дружина його, те й робила, що виходила на шлях виглядати синів. З думкою про них прокидалася на світанку, з думкою про них лягала пізньої ночі. Який там сон, не приходив він до неї, дні та ночі минали в тяжкому чеканні, всі очі вже видивила на дорогу, якою Вартан і Аршавір вирушили колись у далекі краї, та от не вертаються й досі…

Скільки разів зацвітали дерева відтоді, скільки разів відлітали у вирій птахи і знову поверталися до своїх гнізд, скільки хлопців прийшло з чужини додому, скільки радостей постукалось у двері до людей, які вже зовсім були втратили надію…

А синів Аршалуйс нема й досі.

Дядько Мамікон уже геть постарів, горе й літа пригнули його до землі, але так і носить у собі, мов важелезний камінь, гірку таємницю.

Дружина його Аршалуйс так само щодня ставить на стіл дві миски з обідом для Вартана та Аршавіра й повторює так само:

— Це для моїх дорогих діток, які десь забарилися в далеких краях. А раптом зараз відчиняться двері й зайдуть вони голодні…

Йшлося до вечора.

У степу, якому, здавалося, не видно кінця-краю, недавно закінчився нерівний бій — наш невеличкий підрозділ потрапив у оточення. Ті, що лишилися живі,— поранені, змучені лютою битвою,— були захоплені в полон і тепер рухалися колоною, ледве тримаючись на ногах, спираючись один на одного, аби не впасти. В кого була перев’язана голова, в кого рука, в кого нога, а декого так пошматувало осколками, що, здавалося, на бійцеві не лишилося живого місця і хтозна, як він ще дихав і переставляв ноги.

Обабіч дороги, якою йшли полонені, курилося сплюндроване пшеничне поле, порите чорними вирвами од мін та снарядів. Тут і там чулися тяжкі стогони, зітхання.

Есесівці з автоматами на грудях, декотрі з собаками, охороняли колону з обох боків. Попереду й позаду їхали вантажні машини, на кузовах яких були встановлені кулемети. Про втечу не могло бути й мови.

Сонце вже сідало за обрій, коли зупинилися в широкій долині. П’ять есесівських солдатів стали обшукувати полонених. Відбирали ножі, документи, годинники, знімали нові шинелі й чоботи, забирали навіть хліб та цукор, якщо в когось ще була яка крихта. Обнишпорювали з голови до п’ят.