BooksUkraine.com » Фантастика » Кут паралельності 📚 - Українською

Читати книгу - "Кут паралельності"

142
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Кут паралельності" автора Олександр Костянтинович Тесленко. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 52 53 54 ... 56
Перейти на сторінку:
у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, яку обов’язково треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту, якої десь там є доволі, і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Але врешті увімкнувши швидкість, рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втрете. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті прозорі двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, проте двері не відчиняв. Михайло жестом показав, що вони хочуть зайти.

Нарешті клацнув замок.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко пішли темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан. Увійшли до великого залу.

«Ворожбит» займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово: найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовитий голос з височини.

Водночас Андріан помітив дві маленькі телекамери, спрямовані на них.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би і відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульта, я хочу з ним познайомитись.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам.

— Шановний Андріане, — сказав Ворожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Спасибі… А зараз пригадайте, будь-ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я ще не зустрічав такого еманаційного спектра…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло.

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, будь ласка. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне — страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: «Спасибі…»

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про можливість генетичних змін, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо- і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все… Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…


Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні як під лінійку, зморшки. З горбиункою ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас — відверто байдужий. Тонкі губи ніби гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Лише обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всі мов на одне обличчя, однакової комплекції, як манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, як у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

«Почнемо, Олександре Сергійовичу?» — тихо запитала жінка.

«Давно вже час», — невдоволено буркнув професор, і нараз в погляді професора Андріан побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість. І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа і почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

«Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло[1], паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора… згодна на радикальну корекцію…»

«Хай хвора зайде», — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридору і голосно сказав: «Надя Стригаль! Заходь!» За якусь мить на порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, величезні очі, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він

1 ... 52 53 54 ... 56
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кут паралельності», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кут паралельності"