Читати книгу - "Стріла Всесвіту, Світлана Володимирівна Ягупова"

Той політ також склався невдало, і хоча цього разу ніхто не загинув, нас покинула віра в свою зорю, у те, що весь світ обертається навколо нас.

Золото, яке колись саме, здавалося, пливло в руки, тепер чомусь вислизало.

“Ельдорадо”, що стартував раніше, також повернувся порожнім, і Дік Трайвер перестав виходити на люди.

Ціни на жовтий метал одразу ж підскочили й зростали день у день. Останні шпальти газет, що друкували судову хроніку, вже не вміщали всього, тому наводили тільки побіжний огляд найгучніших процесів, пов’язаних з банкротствами.

Надійшла звістка про смерть батька. Одержаного за невдалий політ ледь вистачило, щоб розрахуватися за попередній аванс. Мені вперше довелося позичити гроші, щоб поїхати на похорон.

Приїхавши, я довідався, що банк, вкладником якого був батько, збанкротував другого дня після офіційного оголошення, що “Ельдорадо” й “Діана” повернулися з порожніми вантажними відсіками. Старий залишився без копійки, бо не тримав готівки, та знову чомусь не сповістив мене про свою скруту. На що він мав надію, вже ніколи не дізнатися. Спочатку сяк-так перебивався позичками, що було зовсім не в його правилах, потім дещо продав, потім його перестали бачити, а про те, що він живий, здогадувалися по освітлених увечері вікнах. Якось вікна були темними три доби, і сусіди, виламавши двері, знайшли його в ліжку вмираючим. Врятувати його вже було неможливо.

Я не міг збагнути, як у наш час, серед людей, можна було вмерти з голоду.

Усі позичені гроші пішли на похорон та надгробок, і я донині певен, що кращого й дорожчого ніколи не буде на нашому міському кладовищі. Наче це мало значення для мого старого, котрий помер голодною смертю.

Залагодивши всі справи, продавши за безцінь будинок, я повернувся й розшукав у Комітеті його. Я знав, що він нікуди не виїздив. Ми довго розмовляли тоді, і я запропонував піти на вантажні рейси.

Звичайно, було набагато престижніше залишатися безробітним пілотом Комітету, аніж човгати Малим Космосом, працюючи у Відділі вантажних перевезень, куди переважно потрапляли ті, кого списали з Великого та Середнього Космосу й у кого вже не було надії на щось краще. Серед пілотів Відділ перевезень вважався останньою межею.

О тій порі він уже був одружений із дівчиною, яка колись училася з нами у старій школі нашого містечка, там, біля озер, і вони очікували на дитину. Я знав, що довго без грошей він не протягне, і сподівався, що йому все ж доведеться пристати на мою пропозицію. Я хотів працювати з ним — дуже вже забагато нас поєднувало.

І раптом блудливе щастя помануло нас. Ми запрошені на “Ельдорадо”, на який Комітет робив відчайдушну ставку. Безсумнівно, то були клопоти мого брата.

Та знову нам не щастило. Доля, мабуть, вирішила остаточно запевнити нас, що навіть “Ельдорадо” не спроможний допомогти.

Ми стартували дощового ранку без гучних проводів і напутніх слів, розуміючи, що на карту поставлено все.

На кораблі, на якому колись ми починали, усе було знайомим. Все — крім капітана. Звичайно, про нього ми також чули, та це був не Великий Дік.

Дік Трайвер уперше за двадцять років звільнив свою каюту на кораблі. Подейкували, що він оселився з родиною на західному узбережжі, відмежувався від усього світу триметровою кам’яною стіною, помінявши важелі управління зорельотом на граблі та лопату. Але ніхто з нас, хто знав капітана, не хотів вірити, що Дік Трайвер, Великий Дік, перед яким багато хто з пілотів поштиво зняв би капелюха, почав длубатися в угноєній землі. Адже це просто не узгоджувалося з тією величезною кількістю Блакитних та Діамантових зірок, які облягали його парадний мундир в ті рідкісні години, коли він одягав його.

Нині я виправдав би капітана, але тоді багато дечого я ще не розумів.

…Щастя полишило “Ельдорадо”, як полишив його капітан.

Ще двічі ми відчайдушно кидалися в Космос, але золото немов зникло із Всесвіту, і Комітет, могутній Комітет, надійніше за якого, як запевняли пас, немає нічого на Тріаді, перестав існувати.

Одержаних при розрахунку грошей ледь стачило на повернення боргів.

У нього ж на той час уже підростав син.

Ми пішли працювати на вантажні лінії, де платня була мізерна, щоправда, постійна. Тепер ми вже не літали разом, відтак бачилися зрідка.

За два роки я також одружився, запросивши відсвяткувати подію лише його з дружиною і сином. Багато ми згадали того вечора, що вийшов не таким уже й веселим.

Після того ми не зустрічалися майже півтора року, і коли я зіткнувся з ним одного разу в диспетчерській, ледь упізнав — так він змінився. Мабуть, те ж саме трапилося й зі мною, бо я помітив гірку посмішку, що ковзнула його обличчям.

Того разу на базі ми проговорили всю ніч, хоча вранці мали відлітати. Він дуже скучав за сім’єю, я також, однак ми вміли тільки одне — літати, то й місця внизу нам не було.

Під кінець ночі ми знову пригадали благословенні часи дитинства, коли вечорами нас оточували тиша та спокій.

Минув місяць, і в диспетчерській мені передали листа від нього. Він пропонував мені те, що, здавалося б, уже було втрачено назавжди, — пропонував цегляний дім з мансардою, тихі морозні ранки й чорну воду в річці, ще не скутій льодом, а також вечори, виповнені тишею й спокоєм. Він пропонував мені світ, вимріяний нами довгими місяцями зоряних подорожей.

Одне слово — він пропонував мені втікати.

Утікати з цього шаленого світу, якому не було ніякого діла до нас обох і таких, як ми. Утікати, аби відчути свою неповторність, аби поновити в