Читати книгу - "ОСТАННІЙ АКТ ТРАГЕДІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ, Нікіфор Гірняк"

бриґад УГА наприкінці квітня 1920 р. І справді, це було офіційне звідомлення Московської революційної військової ради (Реввоєнсовєта) про ці події. В ньому стояло чорним на білому, що єдиною причиною невдачі червоних військ на протипольському фронті була «зрада» галицьких бриґад. Уряд і партія, мовляв, пригорнули УГА в її тяжкому становищі, зогріли, нагодували, узброїли, а в відплату за це галичани «встромили ніж у спину» союзній червоній армії, що геройськи боролася проти капіталістів Заходу. У звідомленні не було ані слова згадки про те, що все ж таки одна бриґада УГА, а саме УСС, завзято боролася проти поляків (про що я тоді ще не знав). Така згадка, очевидно, не пасувала до пляну Реввійськради, до гасла для терору проти галичан. Цим ця найвища військова установа хотіла: 1) виправдати невдачу червоних військ і 2) одержати згоду від партії на знищення решток зненавидженої УГА, які ще залишалися в запіллі.

Сталося найгірше, що могло статися, і це пригнітило мене до краю. В такому душевному стані я добився пізно ввечорі до Харкова. На заліз. станції було повно великих плякатів з повідомленням про місце реєстрації делеґатів на 4 Всеукраїнський з'їзд Рад. Без великих труднощів я прибув до вказаного на плякатах «Ґранд» готелю на Павлівській площі, зареєструвався й дістав кімнату на ночівлю. Після скромної вечері пішов на відпочинок, бо від фізичної й душевної втоми ледви держався на ногах.

Чергового дня з самого ранку в готелі був великий рух. В коридорах і кімнатах повно людей, що жваво розмовляли. Проходячи коридором, я почув, як хтось голосно гукнув до мене по імені; оглянувся й побачив «старого друга» Андрія Хвилю, з яким останній раз бачився у Вінниці перед від'їздом до Бердичева, до бриґади УСС-ів. Він з радісним вигуком привітався, сказавши, що передчував цю зустріч зо мною на з'їзді Рад. Хвиля розповів мені багато такого, чого я не знав, а саме про виступ наших частин у Вінниці проти червоних і про хоробру поставу УСС-ів на фронті. Остання вістка піднесла мене на дусі. Вона давала мені арґумент для оборони галичан проти червоного терору. Для цього я зразу перевів нашу розмову на офіційне звідомлення Реввійськради про «зраду» галичан, назвавши це звідомлення генеральним засудом галичан без уваги на те, що наслідком цього певно будуть розстрілювати невинних людей, тих, що були в запіллі й не мають нічого спільного з подіями на фронті. Хвиля намагався виправдати поставу Реввійськради «контрреволюційними діями» галицьких старшин, що несуть відповідальність за перехід двох бриґад на сторону «ворога». Але в кінці він сам визнав, що звідомлення найвищої установи червоної армії неправильне.

Того ж дня прибув до Харкова Ф. Конар, що був відлучився від нас у Ніжені. Він розповів нам, що аґенти ЧК, комісари військових частин і навіть червоноармійці розстрілюють галичан без ніякого суду. Ми з ним зараз же домовилися, що мусимо вжити всіх можливих заходів для оборони невинних галичан. На допомогу прийшов комісар 44 дивізії Мих. 'Кручинський, що прибув до Харкова безпосередньо перед відкриттям з'їзду. Вигляд у нього був змарнілий, обличчя змінилося (мав поголену бороду). Він розповів мені, що зміг прибути сюди тільки завдяки допомозі УСС-ів, які помогли йому пробитися через загрожений повстанцями район і дали на дорогу грошей. Про УСС-ів він говорив з великим захопленням. Це настроїло й Хвилю прихильно до нас.

Перед відкриттям з'їзду я зустрів ще І. Немоловського, тестя колишнього прем'єра УНР Голубовича, що про нього я згадував у І частині . Я ввесь час на засіданнях з'їзду тримався коло нього, і він давав мені цікаві інформації про кожного промовця й про кожночасну ситуацію на з'їзді, зокрема тоді, коли між членами РКП й КПбУ з одного та українськими комуністичними угрупованнями (к. боротьбістами й лівим крилом с-д-ів) з другого, ішов завзятий бій над питанням державного становища УСРР. Боротьбісти, щоправда, тоді вже злилися були з КПбУ, одначе в справі української політики московського радянського уряду були в опозиції, себто обстоювали державну автономію України. Ці самі позиції обстоювали також ліві с-д, що незабаром створили були окрему українську компартію — УКП.

В першій частині цієї праці була вже мова про постанову з'їзду РКП в березні 1919 р. в справі ревізії політики РКП в Україні. Це примусило українських комуністів змінити свою тактику супроти московського центру; одні — ліві с-р — злилися з КПбУ під впливом М. Скрипника, старого комуніста, і сподівалися добитися автономії України у федерації з РСФСР; другі — ліві с-д — рішили співпрацювати з КПбУ, застерігаючи собі право конструктивної критики московського центру в справі його політики в Україні. Обидві ці групи твердо обстоювали право України на автономію в союзі радянських республік (РСФСР). Тим самим вони стали проти УНР і політики її уряду. Одначе, обидві ці групи не довіряли москалям, а постанову РКП з 1919 р. вважали за тактичний маневр Леніна, продиктоваваний потребою часу.

Поки перейду до перебігу самого з'їзду Рад, вважаю за потрібне спинитися на хвилину на особі проводиря московських комуністів В. Ленінові.

На початку першої світової війни, в листопаді 1914 р. він виголосив у Цюріху прилюдну доповідь на тему: «Війна й російська соціял-демократія». В цій доповіді він присвятив багато місця українському питанню. Цитую за «Вісником Союзу Визволення України», ч. 3-4 за 30. XI. 1914, стор. 15-17, як подає його швайцарський кореспондент:

«Змалювавши капіталістичний роззій Европи, що його вона змогла досягнути тільки зорганізувавшись у національні одиниці (держави), Ленін доводив, що Московщина, в якій живе кількадесять націй, а між ними така чисельна, як Україна, позбавлена своєї рідної мови, не може досягнути цього розвою. Бо мова це головний чинник у торговельних зносинах, без котрого ніяка торгівля, ні промисловість не може розвиватись. Україна, позбавлена цього головного культурного чинника, зостається до сьогодні країною натурального господарства. Вона стала для Московщини тим, чим Ірляндія для англійців: з неї тягнуть усе, а не дають нічого. Інтереси міжнароднього пролетаріяту, а московського особливо, вимагають того, щоб Україна мала свою державну самостійність, при котрій вона матиме змогу досягнути необхідного для пролетаріяту розвою.

— На жаль, — продовжував Ленін, — деякі наші товариші зробилися московськими патріотами. Ми — москалі — є хами. Ми не тільки даємо гнітити себе, а ще до того пасивно помагаємо гнітити других; а це