Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

І доки я отак розгортав свій заплутаний захист нашого права на щастя, словами заглушуючи думку, Тияна заснула, глибоко дихаючи, притулившись щокою до моїх грудей, звільнена сном від страху.

Не спали тільки я та юнак у фортеці на горі.

11. Не хочу думати про Раміза

І прокинувся я з думкою про нього, майже незнайомого, але для мене мовби єдиного знаного серед людей. Він піднісся над світом своїми стражданнями, якими наче спокутував усі наші лиха. Але жодного не спокутує, усі залишаться в цілості, а його жертва буде даремна. Що може зробити одна людина, що може сто людей? Один півень на мільйони сплячих. Навіщо його кинули до в'язниці? Могли спокійно дозволити йому, хай гукає, все одно ніхто не пробудився б.

Він знав, що його чекає? Чи він прагнув страждань?

Може, сподівався своїми стражданнями розбудити людей?

Не думатиму про нього, усе це марно.

Я пішов до пекарні по хліб. Пекарі весело перемовляються, жартують, сміються.

— Бачу радієте. Може, щось гарне чули?

— Ні, через те й радіємо.

— Які новини?

— Усе подорожчало, хіба це новина?

— Ви не спите вночі, а ночами всяке трапляється.

— П'яниці вештаються, злодії нишпорять, сторожі дрімають, коханці криються. У нас нічого не трапляється.

— Хіба нічого не чули?

— Усе, що буває вночі, стає відоме вдень. Будемо все знати.

Не хочу думати про Раміза.

Коли я повернувся, Тияна вже не спала.

— Чого так рано встав?

— Не рано, ледарко. Пекарі вже другий хліб з печі витягли.

— Ти, бува, не хворий?

— Бійся бога, хіба я схожий на хворого? Чи вже мені не можна й встати, коли захочу?

— Ти спав неспокійно, цілу ніч перевертався.

Я сів коло неї на ліжку. Її чорне волосся розсипалось по подушці, очі затяглися вогкістю від сну, губи набубнявіли, як у дитини.

— Яка ти гарна, коли прокидаєшся!

— Тільки тоді, коли прокидаюся? Більше ніколи?

— Більше ніколи. Тільки тоді, коли прокидаєшся. Хочу розсердити тебе, хіба ти не бачиш?

— Не вдасться.

— Тоді на зло скажу правду. Ти завжди гарна, і я завжди це знаю, але не хочу казати. А зараз мушу, бо відчуваю це кожною жилкою.

Не хочу думати про Раміза.

— Що ти ще відчуваєш?

— Хочу тебе нюхати, як квітку. Хочу заповнити очі тобою, щоб нічого більше не бачити.

Не хочу думати про Раміза.

— А тепер скажи мені, що трапилося?

— Хіба я не можу розповідати тобі, як люблю тебе?

— Від чогось боронишся. Думаєш про щось інше.

— Думаю, який я щасливий.

— Чому саме сьогодні вранці?

— Часто про це думаю.

— Щасливий попри все. Попри що?

Завжди вона мене заганяє в глухий кут, нічого від неї не приховаю. Краще було й не пробувати.

Я розповів їй про Раміза, про те, що його, як сказав мені вчора Авд-ага, ув'язнено у фортеці.

— Чого ж ти раніше не сказав мені?

— Щоб не турбувати тебе.

— Я відразу помітила, ти щось приховуєш.

— По чому помітила?

— Коли тобі важко, ти якийсь особливо ніжний. Схожий на дитя, яке хоче щось затаїти.

— І не знаю його добре, а жаль мені його. Ніхто заради нього й пальцем не кивне.

— А що хто може зробити?

— Ніхто нічого не може. А він же, мабуть, там сподівається, що піднімуться люди, вимагатимуть його звільнення.

— Навряд. Він знає, що не піднімуться.

— А якби я пішов до Зафранії і попросив його?

— Чому ти? Відразу він запитає: чому саме ти?

— Ми не друзі, а ніби як друзі. Нікого він не має.

— Йому ти не допоможеш, а собі нашкодиш.

Тияна каже це неохоче, бо в ній повстає сумління, але каже, щоб стримати мене. І ще додає:

— Нічого не скажеш, винен він. Виступав проти них.

— Марно, його не випустять.

— Не думай більше про нього.

— Не думаю, бо це нічого не дасть.

Марно, даремно, це нічого не дасть. Залякали нас так, що ми навіть не зважуємося просити милосердя для будь-кого. Ніхто за нього й слова не промовить.

А що я можу?

Ні ім'я, ні посада, ні становище, ні багатство, ні родина — ніщо не стоїть за мною. Яку причину виставлю? Жалість? Кому вона потрібна, моя жалість?

І заради чого? Заради неіснуючого боргу перед сумлінням, заради людини, якій нічим не зобов'язаний, заради провини, якої не прощають.

Не хочу думати про неможливе.

Не хочу думати про Раміза.

Я снідав, але що їв — не знаю. Тияна дивилася на мене як на хворого, за кислою усмішкою приховуючи свою стурбованість.

Я сказав, що вийду в місто — пройдуся трохи.

— Краще б ти вдома посидів.

— Ополудні якісь збори в мечеті. Зафранія мене теж покликав.

— Навіщо тебе?

— Не знаю.

— А заради чого збори?

— Ніби про Раміза будуть говорити.

— Тільки ти не виступай, прошу тебе, не виступай! Обіцяй мені.

— Не буду, що я там казатиму? Якби моя воля, не пішов би.

— Ох, боже, ще цього бракувало! Як тільки скінчиться, негайно повертайся додому. До речі, учора ввечері тебе шукав Осман Вук. Не сказав чого.

Я зовсім забув про нього.

***

Вологі дахи, вологі паркани, вологі вулиці, прохолодне повітря, голубе небо, ранішнє сонце.

Не знаю як, але я раптом забув усе, ступаю мовби по росі, по свіжій воді, через густолистий ліс, у жилах струмує іскриста кров, мене охоплює тиха безпричинна радість, усе в мені світле і ясне, наче гірський струмок.

Не думатиму про Раміза.

Котра година?

Не думатиму до полудня.

До полудня.

Я хотів вирватися поза можливості, що затисли мене. Чи, може, тіло збунтувалося проти безвиході, яку накинула йому думка? Тіло мудріше від розуму, воно знає все про себе, усе, що йому треба, усе, що йому не треба, навіть те, чого ми не знаємо. Тіло як трава, як сарна. Не знаю — щастя це чи нещастя, що не можна повністю здатися на мудрість тіла?

А ополудні не зможу нічого уникнути. І як тільки я подумав про це, млявість огорнула моє тіло, в думках запанувала плутанина.

І знову я мучуся, не знаходячи виходу.

Мої думки не дуже розумні, і моя мука не дуже важка, але цього досить, щоб ранок утратив для мене свою привабність.

Не хочу думати про Раміза, а думаю. Не можу інакше.

Утік я від нього в блаженну райську порожнечу, але тільки мить я був травою, сарною, здоровим