Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Батько кивнув, жуючи огірок.

Огірок вимагав іще сиру, а сир вимагав іще крекерів. Вони їли неуважливо, обоє заглибилися в думки й кришили на підлогу. В Ієна перед очима повільно пропливали різні події того дня.

– Ти знав, що Артур Данн має брата?

– Так, – відказав батько. – Джека. Ні, Джейка. А що?

– Він приїхав сьогодні. Прикотив у гарнезному кадилакові.

– Серйозно? Я не бачив його багато років.

Він узяв в Ієна коробку з крекерами й занурив у неї руку. Там було порожньо. Він поклав її і з хлібниці витягнув хлібину.

– Він не дуже схожий на Артура, правда? – запитав Ієн, дістаючи з холодильника масло.

– Тоді можемо вже й сісти, – сказав батько. – Ні, він зовсім інакший фрукт. Чесно кажучи, Артур мені завжди подобався більше.

Вони сіли, поклавши між собою хліб, масло й сир.

– Він кульгає. Поліомієліт?

– Ні, нещасливий випадок. Упав із мосту. Дивом не зламав хребта.

Вони доїли сир. Ієн підвівся, знову відчинив шафку й став совати банки.

– А де мед?

– Здається, ми за сніданком його доїли.

– Тату, в банці ще лишалася половина. Що ти з ним зробив, виїв ложкою?

– З’їж варення.

– Ти розтовстієш, – сказав Ієн.

– Чекаю не дочекаюся. – Батько сперся на спинку стільця і з любов’ю погладив черевце. Правду кажучи, його там іще майже не було.

– До речі, – вів далі Ієн. – Я хочу мати твою фотографію.

– Нащо?

– Візьму з собою. Ну, знаєш, щоб було в що кидати дротики, коли поїду.

– Та їх у будинку повно, – ухильно відказав його батько.

– Так, але вони старі. І на них… вони всі ненові. А я хочу нову.

Запала тиша. Батько глянув на нього.

– Ти маєш їй пробачити, Ієне, – сказав він м’яко.

– Що? – як наче він не знав.

– Ти маєш їй пробачити.

*

Прокинувшись у неділю вранці, він зрозумів, що замість днів і днів на підготування до іспиту з хімії він тепер має менше ніж тридцять годин. Він не пішов у церкву й цілий день вчився. Зубрити вдавалося йому добре, він це навіть якоюсь мірою любив; якесь мазохістське задоволення було в тому, щоб зосереджуватися так сильно такий довгий час. Він зробив перерву на вечерю, а тоді працював до півночі. Встав о шостій, поснідав і знову почав. Станом на дев’яту тридцять він закінчив. Цілий підручник хімії, річний труд, тепер перебував у нього в голові, і якщо до іспиту не вивітриться, то все буде гаразд.

Він вирішив вийти надвір, подихати свіжим повітрям – це допоможе зібрати докупи кипучу масу фактів у нього в голові. А тоді з’їсть бутерброда й піде складати іспит.

Внизу юрмилися пацієнти. У понеділок батько завжди мав багато роботи (люди, принаймні тактовні, зі своїми хворобами перечікували вихідні), тож у приймальні яблуку не було де впасти. Крім шістьох чи сімох дорослих, там було з десяток дітей, і всі вони ревіли. І це ще не все. Коли Ієн проходив повз вхід для пацієнтів, місіс Аронович, дружина вчителя хімії, увійшла, тягнучи за руку маленьку дівчинку, й та ревіла теж. Вона була вкрита червоними горбкуватими плямами й мала страшенно хворий вигляд. Який кошмар, подумав Ієн, киваючи місіс Аронович і прямуючи до дверей.

На порозі він спинився. Червоні горбкуваті плями. Обернувся на п’ятах і ввійшов. Місіс Аронович була за крок до приймальні.

– Перепрошую, місіс Аронович, – сказав він, – ви не проти посидіти у вітальні?

Вона обернулася й здивовано на нього глянула.

– Це на випадок, якщо у вашої доньки щось інфекційне.

Він заспокійливо всміхнувся до них обох і вказав на вітальню з другого боку коридора. Дівчинка перестала ревіти, що вже покращило ситуацію. Її очі були такі червоні, що на них було боляче навіть дивитися.

– Ой! – відповіла місіс Аронович. – Боже, Ієне! Звісно!

– Просто про всяк випадок, – вів далі Ієн. – Там стільки дітей. – Він завів їх у вітальню й забрав з канапи кілька книжок. – Сідайте. Я піду скажу батькові, що ви тут.

Дівчинка хрипким голосом сказала щось матері.

– Так-так, – мовила місіс Аронович. – Вона просить попити. Можна їй води?

– Я запитаю батька, – відповів Ієн малій. – Напевно, він захоче спочатку поміряти тобі температуру, а тоді, найпевніше, зможеш попити, добре?

Він перейшов через приймальню, переступаючи через дітей і злегка всміхаючись до дорослих, не дивлячись їм в очі, щоб вони не намагалися до нього заговорити. Місіс Гарпер, власниця ресторану «Гарперз» і, за словами Ієнового батька, найвищого кров’яного тиску на планеті, вийшла з кабінету за мить до того, як він збирався постукати. Ієн відійшов убік, щоб дати їй пройти, а тоді увійшов і зачинив за собою двері.

– У малої місіс Аронович червоні горбасті плями, – сказав він. – Дуже червоні очі. І вигляд страшенно хворий. Я посадив їх у вітальні. Тут повно малих дітей.

Батько притиснув долоню до обличчя. У нього був утомлений вигляд, хоча не минула ще й половина ранку.

– Дякую. Вдала думка.

– Де Марджі? – запитав Ієн, роззираючись.

– У неї грип.

– Підхожий вона вибрала день, там за дверима божевільня. О, а ще та мала хоче пити. Можна їй попити чи спочатку поміряти температуру?

Батько зітхнув і глянув на годинника.

– Ти йдеш на іспит?

– Ні, він о першій. Я просто зробив перерву.

Батько глянув на нього замислено.

– Я ішов надвір, подихати свіжим повітрям.

– А-а. Гаразд, зрозуміло.

Певна річ, це відразу викликало в нього почуття провини.

– Чим тобі допомогти? – запитав він покірно.

– Ні, ні, йди надвір.

– Якщо треба просто поміряти їй температуру…

– Точно?

– Тату!

– Добре. Дякую, – відповів батько, швидко капітулюючи. – А тим часом заглянь їй до рота. Якщо там білі плями, це кір. У цьому разі скажи її матері дати їй половинку аспірину, змішану з варенням. Перекажи, що я прийду, щойно тут закінчу. Якщо білих плям немає, я прийму її у вітальні.

– Добре.

– Помий руки.

Він помив руки у зливальниці в кутку, й батько дав йому термометра.

– Я твій боржник.

– З тебе фотоапарат.

Батько всміхнувся.

– Їй можна потім попити?

– Маленькими ковтками.

Ієн відчинив двері й зачепив ними малюка просто по задку, той упав і розпластався. Він і до цього плакав, а тепер став просто ревти. Ненсі Шольц, яка вчилася на клас раніше за Ієна, завагітніла у п’ятнадцять і тепер мала троє дітей, але все ще не мала мізків, підвелася взяти малого на руки й люб’язно йому всміхнулася. Він стримав порив сказати: «Ненсі, тримай свою дитину подалі від дверей, ти що, тупа?», бо, певна річ, так і було.

Він повернувся до вітальні.

– Гаразд, –