Читати книгу - "Пообіцяй забути, Влада Клімова"

Від отриманих новин Шеремет просто не міг довго залишатись на одному місці й носився серед скляних кімнат нашого офісу, наче одержимий. Коли я зустріла його в Києві, і за цілеспрямований яскравий погляд порівняла з красивим вовком, то було гідне порівняння. Але зараз мій чоловік більше нагадував кондора, що ширяє у просторі й не може натішитись розмахом власних крил. Моя згода стати його законною дружиною перед Господом, а ще звістка про те, що наш син сказав перше слово – давали Богдану стільки натхнення, що я його навіть трішки побоювалась. Ні, не самого свого коханого, а того вогню, яким він палав тепер і зупинити цей шалений потік лави вже не дано нікому в світі!
– Златочко, кидай все як є та поїхали додому! – пританцьовував мій бос і не дав навіть систематизувати передані дистриб’юторами сьогоднішні звіти.
– Але, Богданчику, мені зовсім трішки залишилось...

Щоб я не могла чинити спротиву, він підхопив мене на руки й виніс з нашого офісу, однією рукою натиснувши код замка та сигналізацію. Я відчувала його шалену силу і те сп’яніння передавалось мені теж. Наразі хтось із працівників інших служб побачив наш «похід» й здивовано посміхнувся. Та мій Шеремет миттю відреагував і відповів на допитливий погляд так:
– Вона дала згоду стати моєю дружиною!
Тепер кілька чоловіків, що не знали нас особисто – аплодували та з привітаннями пропускали по скляному коридору до ліфта.
– Босе, ти сьогодні просто сам не свій! Постав на землю, я ж ще не вагітна й можу ходити, – розсміялась я, але зробила це даремно. В такому стані він, здається, міг виправити цей недолік прямо тут, в автомобілі.
– Невже? Тоді я урочисто обіцяю, що після сьогоднішньої ночі це твердження стане помилковим, – ще більше завівся він.
– Коханий, я знала, що ти ненормальний, але ж не думала, що аж настільки! – намагалась вирівняти ситуацію я. Та де там!
– Ти ще так багато про мене не знаєш, Златочко моя золота! – хвацько вів однією рукою Мерседеса він, а іншою намагався знайти у приймачі щось веселеньке.

Звичайно я відчувала, що повернення живими й здоровими до Штатів, зняття звинувачень, деякий підйом в бізнесі, злагода в домі та сьогоднішні новини про синочка – зробили з мого чоловіка просто некерованого супергероя. Я була рада, але ж відносно ночі він точно не пожартував та й цикл зараз знову був не на мою користь. І навіщо я тільки сказала йому в запалі колись про ту «футбольну команду»? А він все запам’ятав та прийняв всерйоз. Я ж була тоді ще шалено закоханою дитиною й несла Бог знає що. Ні, я й досі гаряче кохаю свого хижака й точно ніколи не перестану втрачати розум від його бажань та коритись неймовірно солодкій волі, але ж виходить, що під вінець я піду вже з новим токсикозом. О, Господи!..

– Чого ти притихла, зіронько моя ясна? – сяяв його яскравий погляд і вже обмацував мої груди, що так і не повернулись до дівочого другого розміру й тепер виглядали привабливо на всю четвірочку.
– Боюсь заважати, бо керуєш ти зараз як хлопчисько, що вперше вкрав у батька авто на годинку...
А Богдан розсміявся таким щасливим і шаленим сміхом, що краще б я змовчала.
– Як точно ти завжди все помічаєш, моя чарівнице! А я й відчуваю себе саме так і не хочу нічого змінювати! Я наче літаю...
От бачите, ну хіба я не розумниця? Ще годину тому охарактеризувала його стан саме так, як він підтвердив. Тепер головне було цілими «долетіти» додому за місто.
– Богданчику, а тобі там в Інтерполі нічого не наливали? Хоча від спиртного ти не так виглядаєш. Це скоріше від того, що наш хлопчик заговорив. Але ж перше слово – то ще не розмова. І я хотіла, щоб він наприклад сказав «тато». Ну, чи «мама» вже наостанок, – намагалась розмовляти я з Шереметом, як зазвичай це роблять лікарі з хворим, коли тому тяжко. Але ж Богдану тепер, навпаки, було через край добре.
– Та скаже він ще і тато, і мама. Ось донечку народимо і вона обов’язково вимовить першим твоє ім’я. Я спеціально буду її цілими днями цілувати, з твоїм іменем не вустах, – його відповідь зовсім не потребувала коментарів. Я тільки зітхнула і ми заїхали в наш двір.

Пані Орися з Мірчиком на руках вийшла нас зустрічати й виглядала вона зараз копією власного сина. Інколи подібність Шереметів мене зачаровувала, а інколи обурювала. Адже я була у їхньому таборі наче та біла ворона. Прийдеться таки, мабуть, народити хоч когось схожого на мене. Ну, ось тепер і мене накрило! Може це щось інфекційне?
– Привіт матусю! Привіт, моє кохане дитятко! – підхопив Богдан синочка на руки й почав підкидати, наче ту кульку. Свекруха теж сміялась, а мені вже було не до жартів:
– Богдане! Що ти з дитиною робиш? Він же може впасти, або злякається, – захищала я найдорожче. А він тільки притискав хлопчика до грудей, цілував, а потім знову й знову повторював оті каскадерські штучки.
– Хто? Наша крихітка – он яка смілива! Так, маленький? Він від київських бандюків вирвався, а тут злякається? Що наша матуся таке говорить?.. Мамо, а ти вже зателефонувала пастору? – нічогісінько не забував мій Шеремет та знову нагадав той страхітливий вечір, коли наче злочинниця, я тікала з рідного міста. Мені стало дуже сумно.
– Так, синочку. Він чекає вас у костелі в будь-який день і час, – почула відповідь свекрухи та розради зовсім не отримала.
– То, може до ночі ще й встигнемо зайти та обговорити все? – поглянув на мене нестримний чоловік.
– А, може, ми спочатку всі поїмо? Мамо, Мірчик не голодний? – взяла владу в свої руки я, й не чекаючи відповіді, попрямувала по східцях в дім.
Шеремети мовчки обмінялись допитливими поглядами і не перечили мені, коли чули подібний тон.
– Та ні, доню! Я його тільки-но погодувала, а вам вже накрила у їдальні.
«Яка шустра!» подумала я про свекруху. «Не встигнеш щось запитати – як уже виконано. Ну, точно як її синочок!»

Такою я була ще й через те, що всі ці дні мене гризла одна-єдина думка, хоч вона була вже фактично непотрібною. Адже Шеремети за мене вирішили, що заради щастя нашої сім’ї, я повинна змінити віросповідання? Я вже згадувала, що ніколи не була фанатичною православною християнкою, але ж і «перехрещуватись» ніколи раніше не збиралась. А тепер знову відчувала себе коровою, тільки вже не через великі груди, а через те, що наче ведуть на шворці і я корюся. Ну, запропонуйте, мені хто-небудь інший вихід, бо я його не бачу! Я зустріла й навіки покохала католика і він хоче лише нашого щастя та обвінчатись. Що тут такого дивного, чи крамольного? Звичайні бажання відповідального чоловіка. Але ж чому мені так соромно, наче я зраджую саму себе, а заодно ще й усіх тих, хто стояв в церкві, коли мене хрестили? І це ще мама з татом не знають про мою зраду своїй вірі... Господи, допоможи! Тому, що я думаю: ти десь там у височині єдиний для всіх, а то вже люди напридумували собі різних мов, течій, сповідань! Ну навіщо? Говорили б всі однією мовою, молились єдиному Господу й не мучилась би я зараз в оцих стражданнях, які сама знаходжу собі тоді, коли доля не підкидає чогось гіршого... Хоч з іншого боку, якби всі говорили однією мовою, то щоб тоді робили тисячі викладачів та перекладачів? Це я вже знову згадала про рідненьку маму...

– Златочко, тобі додати цього салатику? Ти ж чогось сьогодні нічого не їси, хоч і просила, – взялась доглядати за мною біля столу свекруха та знову допитливо поглядала на Богдана так, наче ми вже зробили нову дитинку.
– Дякую, мамо. Все дуже смачно, як завжди. Я просто трішки замислилась. Вибачте, – взяла я у пані Орисі з рук салатницю та поклала собі трішки, тільки щоб не образити її.
Богдан в цей час тримав на руках Мірчика й вони весело годували один одного свіженькою фетою. Інколи ми вже дозволяли нашому хлопчику з’їсти шматочок чогось «дорослого». Я милувалась їх спілкуванням і тяжкі думки про зраду своїй вірі дещо відповзли з моєї відповідальної голови.
– Так скажи ж мені, маленький: як у тебе сьогодні справи? – не відставав Богдан від сина. – Все о’кей?
А малеча розсміялась своїм чарівним сміхом, заплескала в долоньки й голосно та чітко сказала:
– О’кей!
– Моє ж ти золотко! – традиційно кинувся гратися Богдан з поцілунками животика нашого говіркого англомовного синочка. – Бачиш, матусю, у нас все о’кей! А тепер, синочку, скажи «мама». Мама!

Те що я почула зараз точно вивело мене з рівноваги, бо дитина яку я нещодавно народила в страшних муках, знову розсміялась, наче з мене й чітко додала:
– Тата!.. – я дуже кохаю свою сім’ю, але це вже було занадто!
Зате мій Шеремет від сказаного був в такому захваті, що я сьогодні вже точно не хочу сідати з ним у автомобіль.
– Мамо! Давай свою наливочку. Я навіть не думав, що сьогодні такий блаженний день. Пробач, кохана! Ну, що візьмеш з чоловіків? Обіцяю: донечка перше слово обов’язково скаже «мама».
– А що в нас уже планується донечка? – не витримала свекруха і, нахилившись, тихенько спитала таке у власного сина. Та я ж не глуха!
– Мамо! Всьому свій час, – відчув мій збурений настрій Богдан. – Неси, будь ласка, випивку!

Я допорпалась у тарілці і, подякувавши свекрусі за смачну вечерю, пішла перевдягтись до церкви. О, Господи! До костелу... І це ж мені ще пощастило, що не треба приймати буддизм або іслам. Ой, Златко, чого ти така смикана стала? Ну, обвінчаєшся ти зі своїм коханим Шереметом та й будете жити довго і щасливо. Дивись яка стала балувана! Готувати тобі не треба, прибирати не треба, за синочком свекруха дивиться як за власною душею, чоловік тебе кохає ніжно й гаряче, він багатий красивий і вірний, у вас є улюблена справа і непогане житло... Перераховувати життєві блага далі, чи вже вистачить? А пам’ятаєш, як сиділа одна в чотирьох стінах, без батьків, без роботи, без будь-якої перспективи? Хіба тоді було краще? Чи може тоді, коли взагалі вас ні за що хотіли вбити якісь відморозки? Хіба Нікусі на небі зараз ліпше? Так, ось на цьому треба зупинитись! Я готова йти з моїм коханим куди завгодно, бо він дав мені життя про яке я й не мріяла. Але ж людині завжди чогось не вистачає... І почула:
– ... Де моя крихітка? Пішли, обговоримо деталі з отцем Захарієм, а потім після храму, я хочу бути з тобою у нашому ліжечку таким, яким ще ніколи не бував. Адже скоро нам промовляти клятву, щоб навіки стати єдиними перед Богом і перед людьми.