Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Що саме?

- Після розмови з тією психопаткою у тебе такий вигляд, наче ти не знаєш чи лишатися тобі на місці, чи бігти світ за очі.

- Ти б зміг полюбити чужу дитину? - відразу запитую те, що зараз найбільше турбує.

   Адам знову наповнює склянку та простягає мені. Цього разу без вагань знову роблю ковток. Хлопець випиває те, що залишилося та впевнено говорить:

- Зміг.

- Навіть якщо це дитина твого заклятого ворога?

- Послухай, я знаю про що кажу. Діти не обирають батьків. Хіба малявка винна, що у неї така матір? Але ж вона не лише частина тієї дурепи, а й чоловіка, якого ти кохаєш усе життя. Думай про неї, як про його доньку. Стань для неї матір’ю, якої вона ніколи не мала, адже я бачив, як вона до тебе горнеться. Він з донькою одне ціле, тому якщо ти його справді кохаєш – приймеш обох.

 - Ти правий…

- Пфф, звичайно правий! Я завжди правий.
- Розкажеш, що у тебе трапилося?

- Для цієї розмови я ще недостатньо випив.

- Тоді наливай.

***

   Хто це стукає? Насилу продираю очі і розумію, що так розколюється моя голова, ніби в ній розмахує сокирою величезний дроворуб. Як же хочеться пити… Обережно повертаю голову зі сторони в сторону, з полегшенням розуміючи, що я у своїй спальні. Годинник на стіні показує дев’яту вечора.  На приліжковій тумбі помічаю склянку води та дві пігулки. Випиваю лише воду жадібними ковтками. Спрага зникла, але огидне відчуття всередині тільки посилилося. Я не пам’ятаю, як опинилася вдома. Останній чіткий спогад – це Адамова історія, після якої я переконалася, що він таки дійсно знав, про що говорить.

   Від звуку відкривання вхідних дверей різко зіскакую з ліжка і помічаю, що я лише у футболці та білизні. Обтягую футболку та навшпиньки йду до виходу зі спальні. Обережно прочиняю двері та виглядаю в коридор. Бачу, як Олег відстібає повідок від нашийника цуценяти.

- Олег? – він підіймає голову. – Що ти тут робиш?

- Жива? – запитує, посміхаючись.

- Не впевнена… - опускаю погляд, здається, зараз згорю від сорому.

- Якщо відчуття такі, як після тієї настоянки, що ми напилися з тобою у дванадцять років, то я тобі не заздрю. Ходи пошкодую, - підходить впритул та обіймає.

- Ти привіз мене додому?

- Що ти пам’ятаєш?

- Практично нічого.

- Це добре, - трохи відсторонюється. - Не хочу, щоб ти забирала свої слова назад.

- О Господи… Що я наговорила? - ховаю обличчя в долоні. Я уявлення не маю, що бовкала. Але судячи по задоволеній фізіономії Олега, його це не образило.

- Не скажу. Коли будеш готова - скажеш усе ще раз, - підморгує.

- У тебе все добре? – таки вирішую запитати, адже в адекватному стані я зним сьогодні не розмовляла.

- Завтра поговоримо, - цілує у скроню, -а зараз тобі потрібно поїсти і підемо спати.

- Ти залишишся?
- Залишусь.

   Виявляється, поки я спала, Олег приготував курячий суп, нагодував усіх тварин та вигуляв цуценя. Він так і залишився добрим та турботливим, навіть після стількох років життя з Богданою під одним дахом.

   Після вечері йдемо-по черзі в душ і я вдруге у житті засинаю у його теплих та надійних обіймах. Тільки зранку я не втікаю ще до сходу сонця, а зустрічаю його з ним, відчуваючи себе найщасливішою жінкою у всьому світі.

Олег

   Притискаю Олесю міцніше. Вона вже тихенько сопе під боком, примостивши голову на моєму плечі, її тендітна ручка лежить на моїх грудях, накриваю її своєю та погладжую тонкі пальці. Я боюся заснути, аби за ніч вона не зникла з моїх обіймів. Здається, зараз увесь світ звузився до розмірів цієї кімнати і я тримаю  у руках його центр. Навіть паскудні події дня, що минув, не можуть прогнати відчуття щастя та легкості, коли вона поруч.

   Ввечері, побачивши п’ять пропущених дзвінків від Олесі, я не на жарт розхвилювався. Відразу перетелефонував, але у слухавці почув чоловічий голос зі словами «твоя кралечка трохи перебрала.  Тільки не агрись[1] там, ок? Я ж не знав, що її понесе від кількох ковтків». Я відразу зрозумів, що це той хлопець, який підходив до нас у кав’ярні, і був готовий вбити цього бовдура, адже встиг видумати купу жахливих речей, які могли трапитися. Я вже до дзвінка був злим. До кабінету увірвався, мало не знісши двері з петель, та понісся на цього йолопа з кулаками, який спокійно собі гортав щось у телефоні, та, на мій подив, він вправно відвернувся від удару та притиснув мене обличчям до стіни зі словами, що я йому ще дякувати маю. Поки Олеся спала на дивані, підклавши долоні під щоку, він встиг розповісти про причину п'янки та його перше знайомство з Богданою. І я вкотре задався питанням: «Що у голові цієї жінки?».

   Коли заніс Олесю в машину та пристебнув паском безпеки – вона прокинулася і почала белькотіти про свої почуття. Але слова, які вилетіли з її отруєної алкоголем голови, міцно засіли на дні моєї свідомості: «Я так тебе люблю. Здається, що не дихала усі ці роки. І Ніку люблю. Бо вона твоя.». Можливо, надто самонадіяно було сприймати ці слова за правду, але я вирішив повірити у  них і чекати, поки вона це скаже на цілковито тверезу голову.

   Прокручуючи у голові останні події, я таки програю битву та засинаю.

   Дотики. Зі сну мене повертають невагомі дотики губ, які відчуваю на шиї, та ніжне ковзання теплої долоні по торсу, які віддаються гарячими імпульсами у всьому тілі. Серце пришвидшує ритм і, впевнений, вона це відчуває – легкі дотики перетворюються на вологі поцілунки, від яких частішає дихання і накриває хвиля шаленого бажання, що змушує тремтіти усе тіло. Спритна долонька пірнає під гумку білизни, від чого я більше не можу прикидатися, що сплю. Тіло мліє від давно забутих відчуттів і я не маю ні сил, ні бажання чинити опір. Забираю її руку та притискаю до матрацу над її головою.

- Зупинись, - хриплю, заглядаючи в її затуманені очі. – Не так швидко.