Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"

ХАОС ТА НАСИЛЬСТВО

Арешт Павла Губарєва не привів до припинення антиукраїнських виступів у Донецьку, але помножив хаос та плутанину в рядах донецьких сепаратистів. Соратники Губарєва почали боротися одне з одним за право очолити проросійський рух у місті. Крім того, поряд із «Народним ополченням Донбасу» почали виникати інші угруповання зі своїми ватажками. Українська держава майже не втручалася у ці події. У цей період вона вже фактично не виконувала на Донбасі своїх функцій, і ситуація була відпущена на самоплив.

Після того, як «народний губернатор» відправився до СІЗО в Києві, у «Народному ополченні» розгорнулася боротьба за лідерство. На перші ролі відразу ж висунувся один із соратників «народного губернатора» на ім’я Роберт Доня, який у перших числах березня з’являвся біля нього на трибуні. На мітингу 9 березня Доня вже активно роздавав інтерв’ю російським журналістам, називав себе «заступником народного губернатора» і за фактом позиціонувався як спадкоємець Губарєва. Однак, такий розвиток подій не влаштовував іншу групу «губарєвців», до якої входила дружина Павла — Катерина Губарєва, а також його давні друзі Мирослав Руденко та Сергій Циплаков. Самовисування Роберта Доні вони сприйняли як спробу захоплення своєї організації.

Мітинги сепаратистів тривали кожні вихідні і були за своєю суттю своєрідними «марафонами ненависті». Ніколи раніше Донецьк не бачив таких нападів масової злоби. З перших днів заворушень весни 2014‑го було очевидно, що протест рухається деструктивним шляхом, а його лідери роблять усе, щоб спровокувати насильство. З трибуни лунала лайка, істеричні прокльони на адресу України та США, заклики до заворушень і погромів. Ніхто не говорив людям на площі Леніна про економіку і про те, яким чином Донбас житиме без України. Раціональних аргументів не хотів чути ніхто. Натовп жадав емоцій, адреналіну, екстазу єднання, і все, що заважало цій ейфорії, відразу ж сприймалось як зрада. Будь–які заклики зупинитися і задуматися над тим, що буде з економікою промислового регіону, якщо він утратить керованість і стане невизнаною державою, одразу ж викликали агресію. Всі, хто закликав проявити розсудливість, оголошувалися провокаторами та «агентами хунти».

Проросійськи налаштована частина суспільства була охоплена масовим божевіллям. Незважаючи на те, що навесні 2014 року на Донбасі ще транслювалися українські телеканали та вільно працювали українські ЗМІ, сепаратисти не бажали чути жодних аргументів української сторони. Інформація, яка їх не влаштовувала, оголошувалася брехнею та наклепом, зате тенденційні сюжети російських ЗМІ, які відповідали сподіванням натовпу, — навпаки, сприймалися не критично. В свою чергу українські медіа допускали величезну кількість стратегічних та тактичних помилок у висвітленні подій на сході, які мали вкрай негативні наслідки.

Виник ефект луна–камери (echo–chamber) — ситуація, в якій проросійськи налаштовані громадяни та учасники сепаратистських рухів готові були чути тільки самих себе та ті аргументи, які підтверджували їхню точку зору; це — явище досить поширене. Прагнення бачити в навколишньому світі лише те, що підтверджує наші початкові погляди — відома властивість людської психіки. Ще англійський філософ Френсіс Бекон у роботі «Новий Органон» писав: «Розуміння людини, коли вона вже прийшла до якоїсь думки… притягує всі речі для її підтримки і узгодження з нею. І хоча існує велика кількість аргументів з іншого боку, ними вона нехтує або відкидає їх».

З’явилася ця донбаська луна–камера не у 2014 році. Будувалася вона багато років за активної участі місцевого політикуму. Передвиборна пропаганда, сюжети на місцевих телеканалах, публікації у місцевих газетах тривалий час демонізували та висміювали жителів західної і центральної України, не згодних із проросійським курсом, зміцнювали і доводили до абсурду старі міфи та забобони, що існували ще з радянських часів. Коли ж сталася політична криза, виховані в руслі цієї ідеології громадяни вже без будь–якого примусу власними зусиллями підтримували свою затишну луна–камеру. Всі спроби зруйнувати її та переконати сепаратистів, що вони вибрали деструктивний шлях, зазнали невдачі.

Прихильники територіальної цілісності України у Луганську та Донецьку не мовчали. Вони теж вирішили заявити про себе і вийти на вулиці, адже розуміли, що проросійські активісти захопили ініціативу і намагаються говорити від імені всього Донбасу. Однак підтримував вимоги сепаратистів не весь регіон, і сотні тисяч громадян мали іншу думку. І для того, щоб ця думка була почутою, необхідно було висловлювати її голосно та публічно.

5 березня прихильники єдності України вийшли на перший мітинг у Донецьку. Кілька тисяч людей зібралося на площі Леніна під жовто–блакитними прапорами, щоб висловити протест проти розколу країни. На протилежному боці площі у цей час перебували прихильники РФ із російськими триколорами та прапорами «Донецької республіки», яких від проукраїнського мітингу відділяв міліцейський кордон. Вони вигукували лайки та образи, кидали в опонентів яйцями, проте атакувати не наважилися. Того вечора зіткнень удалося уникнути.

Акція закінчилася мирно, але розлютила сепаратистів. Жовто–блакитні прапори порушували вибудувану ними композицію, в якій не було місця українському Донецьку. Прихильники Росії стверджували, що Донбас майже поголовно виступає проти України, що весь регіон в єдиному пориві бажає приєднатися до РФ, але багатолюдна проукраїнська акція спростовувала ці твердження. І хоча мітинг прихильників України був менш грізним та гучним, ніж сепаратистські акції, ігнорувати його все ж було не можливо.

У той момент у середовищі сепаратистів ще існувала впевненість, що Путін може ввести на Донбас «зелених чоловічків», якщо показати йому