Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Минає півгодини. Джон хвилюється дедалі більше. Чи готовий він зробити те, чого вимагатимуть від нього?

Потім виходить Сара, двері позаду неї зачиняються. Повільно, зосереджено вона йде до машини. Коли дівчина підступила ближче, він бачить, що вона бліда й рясно пітніє. Вона нічого не каже.

Джон везе її до великого дому Говартів і вкладає в спальні, вікна якої виходять на затоку Тейбл-бей і гавань. Пропонує їй чай, потім суп, але вона нічого не хоче. Сара привезла валізу: свої рушники, свої простирадла. Вона подумала про все. Він просто має бути неподалік, бути напохваті, якщо трапиться щось негаразд. Але навряд чи можна сподіватися лиха.

Сара просить дати їй теплий рушник. Джон кладе рушник в електричну духовку. Смердить горілим. Та коли він приніс рушник нагору, він уже ледве теплий. Проте вона вмощує його собі на живіт, заплющує очі і, здається, заспокоєна ним.

Через кожні кілька годин Сара п’є одну з пігулок, які дала їй та жінка, запиває водою, склянку за склянкою. А загалом просто лежить із заплющеними очима, терпить біль. Відчуваючи властиву Джону гидливість, ховає від його очей свідчення того, що відбувається в її тілі: криваві тампони і все інше.

— Як ти? — запитує він.

— Добре, — бурмоче вона.

Що він робитиме, як їй перестане бути добре, він не знає. Аборт нелегальний, але якою мірою нелегальний? Якщо він викличе лікаря, чи повідомить лікар поліції?

Він спить на матраці біля ліжка. Як доглядальниця він непотрібний, навіть більше, ніж непотрібний. Те, що він робить, насправді годі й назвати доглядом хворої. Це просто покарання, дурне і марне покарання.

Уранці третього дня Сара з’являється у дверях кабінету на першому поверсі, бліда, вона заточується, але повністю вдягнена. Каже, що готова їхати додому.

Він відвозить Сару на її квартиру разом із валізою та сумкою з білизною, де, мабуть, лежать закривавлені рушники і простирадла.

— Може, хочеш, щоб я побув трохи з тобою? — запитує він.

Сара хитає головою:

— Зі мною буде все гаразд.

Він цілує її в щоку і йде додому.

Сара жодного разу не дорікнула йому, нічого не вимагала і навіть сама заплатила за аборт. Фактично дала йому науку, як треба поводитись. Ну, а він поводився ганебно, тут він не може заперечити. Допомога, яку він надавав дівчині, була малодушною, ба навіть гірше: некомпетентною. Він молиться, щоб Сара ніколи нікому не розповіла про цей випадок.

Джонові думки ненастанно крутяться навколо того, що знищене в ній: грудочки плоті, гумового чоловічка. Він бачить, як маленьке створіння змивають в унітаз у будинку у Вудстоку, як воно крутиться в лабіринті каналізаційних труб, а потім зрештою його викидає на мілини, воно блимає очима під сонцем, що раптом з’явилося, бореться проти хвиль, які женуть його в бухту. Джон не хотів, щоб воно жило, а тепер не хоче, щоб воно померло. Та навіть якби він побіг на узбережжя, знайшов його, врятував від моря, що він робив би з ним? Приніс додому, зігрівав би у ваті, намагався б, щоб воно виросло? Як може він, ще сам дитина, виростити дитину?

Він вийшов зі своїх глибин. Він сам насилу з’явився на світ, а вже має на своєму рахунку смерть. Як багато інших чоловіків, яких він бачить на вулицях, носять із собою мертвих дітей, що, наче дитячі черевички, висять у них на шиї?

Він волів би вже не бачити Сару. Якби він міг жити сам по собі, то зміг би одужати, повернутися до свого колишнього буття. Але покинути її тепер було б надто ганебно. Отже, Джон щодня заходить до її кімнати й сидить, тримаючи руку, якийсь пристойний період часу. Якщо він нічого не каже, то тільки тому, що не має духу запитати, що відбувається з нею, в ній. Це наче хвороба, запитує він сам себе, від якої вона тепер одужує, чи немов ампутація, від якої не одужують ніколи? Яка відмінність між абортом і викиднем, і що в книжках називають «утратою дитини»? В книжках жінка, яка втрачає дитину, закривається від світу й віддається скорботі. Чи в Сари ще попереду період скорботи? А як щодо нього? Невже й він відчуватиме скорботу? І як довго її відчувають, якщо відчувають? Чи справді скорбота добігає кінця, і людина після неї така сама, як і раніше, а чи навіки відчуватиме сум за маленьким створінням, що бовтається на хвилях неподалік від Вудстоку, мов невеличкий юнга, що впав за борт, і ніхто його не помітив? «Плачте! Плачте!» — кричить юнга, що не потоне і не замовкне.

Щоб заробляти більше грошей, Джон став ще один день на тиждень підучувати пополудні на математичному факультеті. Студенти-першокурсники, які ходять на його додаткові консультації, можуть ставити запитання і з чистої, і прикладної математики. Вивчавши прикладну математику лише рік, він навряд чи знає більше від студентів, яким начебто має допомагати, і тому щотижня витрачає години на підготовку.

Хоч який занурений у свій особистий клопіт, Джон не може не бачити, що країна навколо нього збурена. Закони про обов’язкову паспортизацію, дії яких підлягали африканці і тільки африканці, зробили ще суворішими, і протести виникають усюди. В Трансваалі поліція стріляла в юрбу, а потім із властивим їй безумством і далі стріляла в спини чоловіків, жінок і дітей, що тікали. Ці події від початку до кінця огидні йому: самі закони, розбишацька поліція, уряд, що несамовито захищає вбивць і звинувачує вбитих, преса, надто перелякана, щоб вийти і сказати те, що може бачити кожен, хто має очі.

Після бійні в Шарпевіллі ніщо вже не було таким, як давніше. Навіть у тихому Кейптауні проводили страйки і марші. Тільки-но десь починався марш, набігали озброєні полісмени і, йдучи обабіч колони, чекали приводу, щоб стріляти.

Усе досягло апогею пополудні, якраз тоді, коли він підучував студентів. В аудиторії тихо, він ходить від парти до парти, перевіряючи, як студенти впоралися із завданням, намагаючись допомогти тим, хто постав перед труднощами. Раптом розчахуються двері. Заходить один зі старших викладачів і ляскає рукою по столу.

— Дозвольте привернути вашу увагу! — кричить він. Голос у нього нервовий і мов надламаний, обличчя пломеніє. — Будь ласка, покладіть ручки і слухайте мене!