Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Є принаймні одне запитання, але зараз неслушний час ставити його: «До чого докотиться країна, коли навіть із математики не можна підготуватися спокійно?» Щодо наказу поліції, то Джон ані на мить не вірить, що поліція оточила університетське містечко задля безпеки студентів. Оточила, щоб студенти з цього відомого розсадника лівацтва не приєдналися до маршу, оце й усе.

Годі було сподіватися, що підготовка до математики триватиме далі, в аудиторії чувся гомін, студенти вже пакували речі і, збуджені, прагнули побачити, що діється.

Джон пішов за юрбою до валу над вулицею Де-Вааль-драйв. Увесь рух зупинили. Учасники маршу зміїлися по Вулсек-роуд лавами по десять, по двадцять чоловік, потім повернули на північ до шосе. Здебільшого то були чоловіки в сірому, невиразному вбранні: комбінезонах, армійських плащах, суконних капелюхах, дехто мав у руках палиці, всі йшли швидко і мовчки. Тій колоні не було кінця-краю. Якби він був поліцією, він би злякався.

— Це ПАК, — сказав один кольоровий студент поблизу. Його очі блищали, він пильно придивлявся. Чи правду він каже? Звідки він знає? Невже там є якісь знаки, які можна розпізнати? ПАК, Панафриканський Конгрес, не такий, як АНК, Африканський Національний Конгрес. Він грізніший. «Африка для африканців! — проголошує ПАК. — Скиньмо білих у море!»

Тисячі й тисячі людей, колона піднімалася на пагорб. Вона не скидалася на армію, але це таки була армія, що зненацька зібралася на пустищах району Кейп-Флетс. Що вони робитимуть, коли дійдуть до самого міста? Хай там як, у країні недосить полісменів, щоб зупинити їх, недосить куль, щоб убити їх.

Коли Джонові було дванадцять років, його загнали в автобус, повний школярів, і повезли на Еддерлі-стріт, де їм роздали паперові помаранчево-біло-сині прапорці і сказали махати ними, коли повз них проїздитиме на пересувних платформах парад (Ян ван Рібек із дружиною в суворому бюргерському вбранні, переселенці з мушкетами, огрядний Поль Крюґер[33]). Триста років історії, триста років християнської цивілізації на краєчку Африки, казали політики в своїх промовах, нехай Господь прийме наші подяки. А тепер, перед його очима, Господь забирає свою захисну руку. Стоячи в затінку гори, Джон спостерігає, як розвиток історії пішов у протилежний бік.

Серед гамору навколо нього, серед цих охайних і добре вдягнених продуктів Ронденбошської середньої школи для хлопчиків і Єпископального коледжу, серед молоді, яка ще півгодини тому вираховувала кут вектора і мріяла про кар’єру цивільного інженера, він відчуває раптовий переляк, що охопив усіх. Студенти сподівалися насолодитись видовищем, похихикати над процесією садівників, а не споглядати цю похмуру юрбу. Цей день зіпсований для них, вони хочуть тільки повернутися додому, випити кока-коли з сандвічами й забути те, що сталося.

А він? Він не інший. «Чи відпливатимуть ще завтра кораблі? — ось єдина його думка. — Я повинен вибратися звідси, поки не пізно!»

Наступного дня, коли все минулося, й учасники маршу порозходилися додому, газети вже знайшли спосіб, як обговорити подію. «Вихід нагромадженого гніву» — ось як вони назвали її. «Один з численних маршів протесту, які пройшли по всій країні після подій у Шарпевіллі». «Вибуху запобігли, — писали газети, — завдяки здоровому глузду (бодай цього разу) поліції і співпраці керівників маршу». «Урядові, — писали вони, — було б добре сісти й подумати». Отже, газети применшували значення події, недооцінювали її. Джона годі було ошукати. Досить тихенько свиснути — і з халуп та бараків Кейп-Флетс вирине та сама чоловіча армія, ще сильніша, ще численніша. І до того ж озброєна автоматами з Китаю. Як можна сподіватися вистояти проти них, коли немає віри в те, що обстоюєш?

Є ще й питання про Сили оборони. Коли Джон закінчував школу, на військову підготовку забирали тільки кожного третього білого хлопця. Йому добряче пощастило під час жеребкування. А тепер усе змінюється. Запровадили нові правила. Будь-якої години він може знайти в поштовій скриньці повістку: «Ви повинні з’явитися до Замку о дев’ятій годині ранку такого-то числа. Візьміть тільки туалетне причандалля». Фортреккерхогте десь у Трансваалі — навчальний табір, про який він багато чув. Саме туди посилають новобранців з Кейптауна, далеко від дому, щоб зламати їх. За тиждень він може опинитися за колючим дротом у Фортреккерхогте, жити в наметі з жорстокими африканерами, їсти з бляшанок м’ясні консерви і слухати по радіо «Springbok» Джонні Рея. Він не зможе витерпіти таке, він переріже собі вени. Відкритий лише один шлях — утеча. Але як можна втекти, не отримавши диплома? Це однаково, якби він вирушив у далеку подорож, подорож завдовжки в життя, без одягу, без грошей, без (це порівняння з’являється вкрай неохоче) зброї…

5

Уже пізно, минула північ. У вицвілому синьому спальному мішку, який Джон привіз із Південної Африки, він лежить на дивані в однокімнатній квартирі свого приятеля Поля в районі Бельсайз-парк. Під протилежною стіною вже на справжньому ліжку захрипів засинаючи Поль. Крізь шпарину між шторами видніє жовтогаряче, де-не-де фіалкове нічне небо. Ноги, дарма що вкриті подушкою, й далі крижані. Байдуже: він у Лондоні.

Є два, може, три місця у світі, де можна жити максимально інтенсивно: Лондон, Париж, можливо, Відень. Париж іде першим: місто мистецтва, місто кохання. Але для життя в Парижі треба було ходити до якоїсь аристократичної школи, де вивчають французьку мову. Ну, а Відень призначений для євреїв, які повертаються й вимагають свого права первородства; там логічний позитивізм, додекафонічна музика й психоаналіз. Отже, лишається Лондон, де південноафриканцям не треба носити з собою документів і де розмовляють англійською. Лондон може бути невблаганним, схожим на лабіринт і холодним, але за його непривітними стінами працюють люди: пишуть книжки, малюють картини, складають музику. Їх щодня проминають на вулиці, не здогадуючись про їхні таємниці, і все через відому й гідну захвату британську стриманість.

За половину однокімнатної квартири, що складається з єдиної кімнати і комірчини, де є газова плита і раковина з холодною водою (ванна і туалет містяться нагорі й призначені для всього будинку), він платить Полеві два фунти на тиждень. Усі його заощадження, які він привіз із Південної Африки, становлять вісімдесят чотири фунти. Треба негайно знайти роботу.

Джон відвідав кабінети Лондонської окружної ради і вніс своє ім’я до списку резервних учителів, готових заповнити вакансії одразу після повідомлення. Його послали для розмови до загальноосвітньої середньої школи в Барнеті на далекому краї Північної лінії метро. В