Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

– Зачекайте, будь ласка! – гукнув вслід йому Косма.

Раптом він почув якийсь рух позаду, швидко обернувся, після цієї близької зустрічі з незнайомцем

він був так само напружений, як і при виході на ринг. Позаду з’явився костельний і зіскочив з велосипеда.

– Чого пан знову тут шукає, га? – без церемоній запитав наймиліший чоловік у селі.

Косма повернувся в напрямку до лісу, але незнайомець вже зник між деревами. Він побіг в ту

сторону, перескочив неглибоку канаву і вибіг на стежку. Ліс був досить густий, темрява тут тихо ховалася від

пекучого сонця, ніби чекала до вечора, поки воно згасне, після чого зможе розпрямити кості і захопити весь

світ на коротку травневу ніч. Чоловіка не було й сліду. Стежка, протоптана ногами десятків поколінь, за

кілька метрів розділилася на дві. Чи був сенс гнатися за незнайомцем? Хіба що, ні.

Косма вийшов з лісу, костельний усе ще спирався на велосипед і чекав, ніби поліцейський мав

зустріч з ним, а не з парохом.

– Пан знає, куди веде ця стежка? – Косма показав пальцем на місце, звідки щойно вийшов.

– Знаю.

– Куди?

– Хіба пан не знає? – зі злобною посмішкою спитав костельний.

– Якби я знав, мабуть, не питав би!

– Оскільки пан стільки років прожив без цього знання, воно панові ще кілька днів дупу не розірве, –

відповів чоловік, а потім скочив на велосипед і поїхав до костелу.

От же ж мудак! Ще кілька таких зустрічей, і їм, ймовірно, доведеться спробувати знайти у Вниках

нового фахівця зі збору пожертв, тому що він просто хотів вбити цього.

Потрібно буде запитати у пароха про цю стежку. Йому не подобалися такі ранки, у нього відразу

підвищувався тиск, спочатку незнайомець, а цей мудак.

Він рушив у бік будинку, але рарох його випередив, він кудись йшов чи просто вирішив зустріти.

– Доброго дня, — сказав Косма. – Файний у вас костельний, не дуже милий.

У відповідь на світське привітання священик лише кивнув. На ньому був такий самий одяг, як і

вчора, штани та сорочка з колораткою, чисті й випрасувані.

– Знаєте, на великих парафіях можна перебирати харчами, я ж прийняв цю церкву з усім наявним

інвентарем. Костельний вже був, так би мовити, при справі. Може присядемо?

Парох показав рукою на місце, де вчора сиділи разом він з молодим священиком Мареком і двома

парафіянками. Косма пішов за ним і сів на лаву. Сьогодні стіл був порожній.

– Він добрий костельний. – продовжив тему священик. – Сумлінний, дуже серйозно ставиться до

своїх обов’язків. У всякому разі, це сімейна традиція.

– Так, я вже чув про це.

– Але його поверхнева поведінка лише… поверхнева. Будь ласка, вибачте мене за масло масляне, але це так. Він хороший чоловік, який любить свою сім’ю, але життя з трьома доньками та дружиною під

одним дахом може бути важким.

– Ну, і нема кому залишити ключ від знаменитого костелу, чи не так?

57

– Це додатковий клопіт, — погодився священик без тіні усмішки. – Для вас це може бути дрібницею, може, навіть смішною, але для тутешньої людини, вірної родинній традиції, це справжня тривога, яка може

пригнути до землі і забрати радість життя. Кожній людині потрібні сенс і мета життя. Що б це не було. Для

алкоголіка це може бути випивка щодня, але це утримує його у світі. Для Валентія цей костел та догляд за

ним мають сенс.

– І ці ключі немає кому віддати?

– Сина немає, а жодна з доньок не горить бажанням взятися за обов’язки. Насправді зараз у Вниках

живе лише Сільвія, але це буде недовго. У будь-який момент великий світ притягне її, як клей. Вона втече

звідси.

– Як Пьотр Дембіцький?

– Я вже все сказав про це. Не бачу сенсу повторювати знову і знову.

– І ви більше нічого не пригадали?

– Ви?

– Ну, я маю на увазі ще і господиню.

– Ні, я маю вас засмутити, але нічого.

– І все ж...

– Проте ти будеш питати і копати глибше, – перебив його священик. - НІ. Так ось, ти більше не

почуєш від мене жодного слова з цього приводу. Я не нянька, якій хтось на виховання п'ятирічну дитину. Це

такий самий агротуризм, як Ядвіга Валясяк, тільки для священнослужителів. Отець Пьотр Дембіцький

приїхав сюди з власної волі і міг піти будь-коли.

– Поносячи певні наслідки, — втрутився Косма.

– Пане владо. – Священик змінив тон і форму своєї заяви. Здавалося, він розсердився. – Якщо пан

бажає офіційно допитати мене щодо зникнення Пйотра Дембіцького, будь ласка, надішліть мені повістку

про виклик до відділку поліції, де пан працює. Попереджаю, нічого нового пан не дізнається. Ваше рішення, ваш час. Я справді переживаю за того хлопця, як і за кожного гостя, який приїжджає до Вників, але більше

нічого не можу по даній справі зробити.

– То що?

– То я прощаюся. Я не забороню пану говорити ні з Люцинкою, ні з ким іншим, кого ви хочете

мучити. Але