Читати книгу - "Згадай, Мері Горн"

Макс

Я дивився на гарячі очі Каміли з посмішкою. Вранці за її реакцію на голос Діани я зрозумів що це не просто цікавість. Ревнощі? Цього я напевно не очікував. Аліса білу найбільш підхожий для перевірки. Хоча я завжди обходжу її десятою дорогою і працюю суто через Діану та сьогодні наважився на помилку року заради своїх підтверджень.

Ідіотизм скажете ви. А я відповім упевнене "Так".

- Так, мені не подобається кава. Вона гірка, як її взагалі можливо пити? - обурилася дівчина і пройшовши повз мене сіла у крісло навпроти. Нарешті сіла, хоча могла зробити це давним-давно.

- Брехати не добре, дюймовочка.

Каміла закотила очі. Мені почало подобатися дражнити її, тільки щоб побачити ці емоції обурення. Вона неймовірно красива і неконтрольована коли зла. А іще...мені просто подобалося називати її ім'ям цієї героїні казки.

- А коли вона відверто вішається на тебе у моїй присутності це добре? - вона знову глянула на мене.

- А чому б їй не вішатися? - я точно втратив будь-яку совість.

Хоча.. коли вона у мене була? Стас точно сказав би зараз цю фразу.

- Ах. Чому? А я скажу чому...

Дівчина замовкла, а я піднявся і помітив як вона просто зараз розтрощить цю ручку стільця. Я все ж зібрав свою і так не маленьку сміливість і сів навпроти Каміли.

- Не знаєш. Можливо я скажу?

Хоча дівчина не хотіла цього показувати та вона все ж важко проковтнула. Здається, у кімнаті стало надто мало місця.

- Я їй подобаюся. А тебе це бісить, чи не так?

Запала довга мовчанка.

- Чому мене це має бісити? - прошепотіла Каміла.

Я ледь посміхнувся. Простягнувши руки вперед я схопився по боках крісла на котрому сиділа Каміла і посунув до себе. Пронизливий скрип залунав у кабінеті.

- Не знаю. Ти скажи. Тебе ж бісило коли вона кільканадцять разів кидала олівець на землю, а потім схилялася за ним...

- Абсолютно ні. Слутість. Я також слута, - протарабанила вона швидко, а я відчув як її дихання обпалює мою шкіру.

- Тебе бісило коли вона поклала свою руку на спинку крісла, - продовжив я дивлячись за очима дівчини котрі кидалися по кутах приміщення.

- Ні. Чому б мало? Звичайний жест.

Вона глянула на мене і наші погляди зустрілися на одну секунду опісля знову перервавши контакт.

- Тебе бісило коли її рука торкалася моєї шкіри. Ти думала. що на її місці повинна бути ти. - я нахилився іще ближче до дівчини прошепотівши їй на вухо, - Ти сказала за каву котру ти ненавидиш навіть не через це. Скажи ж, ти підсвідомо боялася що її рука опуститься все нижче...і нижче, і...

Щоки дівчини залилися рум'янцем і вона нарешті глянула на мене.

- Не верзи дурниць. Вона б не роздягла тебе прямісінько у її кабінеті.

Я хмикнув. А тоді різко підвівся.

- Перевіримо? Я не проти. - я сперся до стола дивлячись на дівчину котра підірвалася.

- В нас повно роботи. А ти...ти...

- А я дивився дизайн до готелю, - сказав я показуючи рукою на кришку ноутбука.

Дівчина затнулася і глянула на мене. Цікаво, вона знає наскільки сильно мені б хотілося зараз її поцілувати? Впевнений що вона також цього хоче. Я ступив крок до неї і ми знову опинилися в притул один до одного.

- Ні, це буде надто по дурному, - прошепотіла Каміла дивлячись у мої очі.

Я хмикнув.

- Чому? Знову говоритимеш щось дурне про минуле котрого для мене навіть не існує?
Вона довго дивилася на мене і я вже очікував її чергової втечі, як і в кабінеті батька але...вона різко подалася на мене і поцілувала? Я був здиволваний, але все ж і не пройшло секунди як відповів на поцілунок. Як і на аукціоні, це відчуття було до чортиків знайомим, але одночасно і новим.

- Я не знала яку каву ви п'яте тому взяла Американо і Лате!- я почув як відчинилися двері і ми різко відскочили один від одного. Мій погляд повернувся до Аліси. Як завжди, на найцікавішому місці.

- Максим Георгійович, у вас помада. На щоці, - сказала вона більш схожим до голосу людини яка просто зараз мене хоче вбити ніж тієї що була декілька хвилин тому.

Лють у її очах точно не була схожа до Камілиної.

- Аліса Володимирівна, я іще раз перегляну дизайн у своєму ноутбуці і дам наступні настанови. А поки що ви вільні, - відказав я і схопивши ошелешену Камілу за руку вийшов із кабінету.

Ми швидко повернулися до мого і я сів за стіл, а Каміла шоковано на мене дивилася.

- Господи. Боже як стидно, - вона важко видихнула закриваючи обличчя руками.

Я посміхнувся. Чомусь мені здається що в думках у неї було щось зовсім інше.

- Чому ж, весело.

Каміла кинула на мене обурений погляд.

- Декілька днів тому ти був набагато серйознішим.

Я покрутився у кріслі і знизив плечима.

- Це було до твого приїзду. Ти - своєрідний алкоголь. Пробуджуєш у мені малого хлопця.

Каміла пирхнула.

- Це нічого не означає, - напевно вона на увазі має поцілунок.

Нічого іншого я і не очікував почути.

- В тебе помада на губах, - сказала вона посміхаючись.

Я потягнув рукою до губ у спробі витерти сліди. Каміла підійшла і потягнулася рукою, проводячи подушками пальців по губах.

- Це все через...викрадення, - сказала вона вже без сліду усмішки дивлячись мені в очі. - Ти питався про кошмари та це "все".

Я кивнув головою, а тоді торкнувся її руки потягнувши вниз.

Дівчина підкорилася і миттю опинилася на моїх ногах. Її голова швидко лягла на моє плече. Хвилина пройшла у мовчанні, а тоді Каміла знову заговорила...