Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

М. Марченко так говорить про Миколу Міхновського:

Людина міцної вдачі, залізної, непохитної волі, Міхновський завжди підкреслював, що українську національно-визвольну справу мусять вести тільки енергійні вольові люди. Гостро обурювався проти тих українських квазі-націоналістів, які не могли зрозуміти конечної необхідності висунення на перший план політично-державних домагань і боротьби за створення власної держави.[248]

Нарешті дозволю собі доповнити його портрет зі слів його хрещениці — доньки його побратима по Братству тарасівців Олександри Мусіївни Пота-пенкової, уродженої Кононенківни, нині вже небіжчиці.

Вона розповідала мені, що її хрещений тато дуже любив дітей.

Ото приїде було до нас та й розмовляють собі з татом у його кабінеті. А ми, діти, я з братом, посідаємо в нього на колінах — він нас і гойдає. А в тата на столі стояла така мисочка, в яку він збирав маленькі срібні п’ятачки. От ми до Миколи Івановича: «Дядю, ану скрути п’ятачок...» А він візьме з мисочки та й скрутить. Геть було всі п’ятачки покрутить.

Я, що близько знав М. І. Міхновського, мушу відзначити ще одну його рису — сарказм. Ніхто так не вмів «приставити слово» — схарактеризувати свого противника, як він. Особливо не терпів він «українофілів» і соціалістів усякого роду. Але й вони йому віддячувалися такою ж монетою. Тому уважаю не зайвим згадати про його ворогів.

ВОРОГИ М. МІХНОВСЬКОГО

Як визначна особистість серед своїх сучасників, М. І. Міхновський мав або друзів, що були йому щиро віддані, або ворогів, що ненавиділи його від цілої душі. Деякі з них донесли цю ненависть і до наших днів. У першім ряді його ворогів стоять українські соціалісти. Це й цілком зрозуміло, бо ж М. Міхновський був фанатиком. Фанатиком націоналістично-державницької віри. Зрозуміло, що люди інших «ісповідань» відчували ту його фанатичну непримиренність, отой його націоналістичний фанатизм, з яким він і не крився. Характери дрібнішої міри й гатунку не могли знати його цільності у порівнянні з власною дрібністю й опортунізмом. Його сучасники «українофільського» чи соціалістичного ґатунку не могли повірити, щоб у їхній час і в їхнім середовищі існувала фігура такої величини. Тому закидали йому нещирість і позерство. Його політичні потягнення на легальному ґрунті вважали за вияв «вєрноподданіческіх» почувань. Його політичні плани вважали за фантазію, а в засобах боротьби з ним не перебирали: в потребі не бридились наклепами, брехнею та всілякими інсинуаціями.

Подам кілька типових зразків. Дмитро Антонович у своїх заввагах до спогадів Коваленка (збірник «З минулого» за 1939 р., стор. 72) пише:

...Розуміється, у захопленні справжньою революційною роботою молоді українські революціонери з презирством (підкреслення. — Ю[рій]. К[оллард].) ставилися до «сальонових» націоналістів типу Миколи Міхновського.

На це Юрій Коллард, один із тих згаданих «молодих революціонерів», які разом із А. Жуком «кинулись на пропагандивну та організаційну працю серед робітничої гущі», відповідає:

...Ані я, ані Жук не ставилися до Міхновського «з презирством», а навпаки — з великою пошаною (підкр[еслення]. — Ю. К.)[249].

Зрозуміло, чому таких неправдивих тверджень допускається Д. Антонович, що взагалі не міг терпіти М. Міхновського. Адже Д. Антонович у Київській Студентській громаді був гарячим прихильником власне М. Міх-новського. Згодом, у Харкові, підтримував концепцію РУП і «Самостійної України». Потім ті свої давні симпатії змінив на протилежну віру в «Неіснуючім питанні» і, нарешті, зробив собі кар’єру як міністер УНР.

Ще один автор, а саме Борис Мартос, у додатку до часопису «Наше життя» (господарсько-кооперативне життя) за листопад 1947 р. (стор. 3) пише:

Група крайніх націоналістів, що гуртувалась коло Миколи Міхновського, висунула гасло творити українську буржуазію, поширюючи національну свідомість серед заможних малоросів, але більшість прислухалася до Миколи Левитського, відомого кооператора — і т. п.

Юрій Коллард, що добре знає, як це було, делікатно завважує: «В цьому шановний професор глибоко помиляється,..»[250]. Зрозуміло й чому «шановний професор глибоко помиляється»..бо ж рівно тридцять літ раніше він, ще перед своєю міністерською кар’єрою, був заявив, що йому «соціалізм дорожчий як Україна, і якщо Україна не буде соціалістичною, то не треба ніякої»[251]. Тож гасло «творити українську буржуазію» очевидно дуже не до смаку шановному професорові. Михайло Горбенко в «Нашому житті» (ч. 2 із 7 січня 1948 р., стор. 7), у відповідь мені на мої раніші закиди в статті своїй «Дещо про демагогію», пише про Миколу Міхновського:

Трагічна ця постать. Написав він колись брошуру для РУП «Самостійна Україна»... Подаючи рукопис Дмитру Антоновичу, просив, щоб ніхто не знав, що він написав її для революційної партії.

Справді дивна просьба! А для чого ж і для кого він її писав? І навіщо було її тоді «передавати», як не для друку?.. Не для читання ж самому Д. Антоновичеві?..

Далі М. Горбенко каже:

...На початку війни в 1914 році збирав (М[икола] Махновський]) підписи під вірноподданий «адрес» царю Миколі II. Під час війни був «своєю людиною» у царському палаці в Києві, де проживала цариця-мати Марія Федоровна. За це, власне, не попав він до Центральної Ради — і т. д.

Отже, спробуємо розібратися в тому матеріалі, щоб виявити не тільки демагогію, а й просту неправду автора М. Горбенка.

За що саме М. Міхновський «не попав до Центральної Ради»: чи за те, що підписи збирав, чи за те, що «був своєю людиною у цариці»? Насамперед невідомо, що сталося з тим мітичним «вірноподданим адресом»? Де він дівся? Про нього в пресі не було чути. Симон Петлюра, тоді ще соціал-демократ, у той час був видрукував в «Украинской жизни» в Москві статтю, де справді говорилося про лояльність українців до Росії, але ця всім відома стаття не перешкодила пізніше С. Петлюрі займати в Центральній Раді найвищі пости.

Щодо «цариці-матері», то це просто якась неймовірна фантазія: адже ж не такий високий пост в російській ієрархії займав скромний адвокат М. Міхновський, щоб бути «своєю людиною» в цариці, до якої не тільки звичайним людям, а й високим державним особам двері відчинялися дуже туго!..

Панас Феденко в додатку до часопису «Наше життя» з 7 лютого 1947 р. (в статті «Пам’яті Євгена Чикаленка», на стор. 2-ій) пише:

Чикаленко був рішучим противником російського царського самодержавства. Коли відомий Микола Міхновський надумав був «мирити царський уряд з українським рухом» тим способом, що